Андрій Гуляшки - Пригода опівночі. Однієї дощової осені, Андрій Гуляшки

викликати у зв'язку з якоюсь новою справою в Софію, старався прискорити хід робіт ціною напруженої понадурочної праці. Саме в цей час до них приїхала знімальна група кінохроніки на чолі з режисером Асеном Кантарджієвим. Абакум зустрів непроханих гостей похмуро. Він взагалі старався не мати діла з людьми, які орудували фотоапаратами. Тепер його органічна неприязнь до об'єктива ще більше посилилась, бо кінооператори вносили в роботу безладдя. Досить-було повернути камеру до землекопів, як вони раптом ставали страшенно неповороткі. Кожен намагався зайняти найбільш вигідну позу і позицію. А це, звичайно, порушувало ритм розкопок. Та найстрашніше починалось тоді, коли з'являвся сам режисер і почивав показувати, хто що повинен робити і куди та як дивитись… Час летів. Абакум палив цигарку за цигаркою і все ж мусив терпіти.

Та чим більше хмурився Абакум, якого злило марнування часу, тим терплячішим ставав режисер. Він уже встиг призвичаїтись до обстановки, і настрій в нього поліпшувався з кожним днем. Кантарджієв взагалі мав веселу вдачу, а тепер просто розцвітав від життєрадісності. А коли стало відомо, що розкопки триватимуть ще з тиждень, режисер, у якого в алюмінієвих касетах уже лежали потрібні знімки, махнув рукою на роботу і, як казали землекопи, зажив на свою втіху. Власне, він не робив нічого такого, що могло б скомпрометувати його або поставити в незручне становище. Режисер просто ледарював. Спочатку він поводився так, як поводилася б кожна життєрадісна людина, що залишилася без роботи не з своєї вини: блукав біля котлована, спав у затінку дикої сливи, купався в річці. В цьому не було нічого поганого. Потім він став приходити з плоскою фляжкою горілки в кишені піджака і, зібравши навколо себе тих, хто вже відпрацював зміну, пив з ними і співав веселих народних пісень доти, поки лілове небо на заході ставало темним і на рівнину спускалась м'яка фіолетова ніч. І вийшло так, що режисер став найпопулярнішою людиною в таборі. А одного разу він приніс з собою колоду карт, різні мотузки, сірникові коробочки, квасолю і показав здивованим глядачам кілька цікавих фокусів. Успіх був такий великий, що навколо нього почали збиратись навіть ті, хто заступив на зміну. Де б Кантарджієв не з'явився, його раптом оточував гурт, і одні боязко, інші сміливіше просили показати «що-небудь». Цей глибоко схований в людині потяг до «незвичайного» розпалював цікавість навіть у найурівноваженіших.

Землекопи все частіше залишали роботу, і дисципліна на розкопках почала кульгати. Абакум хмурився і одного разу, наче випадково зустрівшись з режисером, сказав йому:

— А чому б вам не прогулятись десь трохи далі? Подихати, наприклад, день-два гірським повітрям?

— Знаєте, — відповів режисер, усміхаючись Абакумові по-свійськи, як давньому приятелеві, — я і сам багато думав про це. Гори з дитинства вабили мене прохолодою, тінистими лісами. Я вельми вдячний вам за ідею і з задоволенням змотався б звідси, якби не боявся проґавити той знаменний момент, коли ви знайдете перший камінь на місці розкопок. Пропустивши його, я тим самим рискую втратити службу. Сподіваюсь, ви не бажаєте мені зла.

На відміну од більшості людей, Кантарджієв витримував погляд Абакума. Більше того, сам намагався проникнути поглядом в його очі. «Це людина з міцними нервами, яка вміє прикриватися словами, наче ширмою», — подумав Абакум.

— Хто навчив вас робити фокуси? — спитав він раптово. І додав з посмішкою — Я маю на увазі ваші карти і мотузочки.

Тільки тепер Асен трохи збентежився і відвів очі.

— У мене є родич-ілюзіоніст, — відповів він. — Ви знаєте факіра Румі?

— Так, чув про нього, — кивнув Абакум.

— Це мій двоюрідний брат, — зауважив Асе.

— І все-таки поїдьте кудись на прогулянку на день-два, — стиха, але з притиском сказав Абакум. — А про знаменний момент не турбуйтесь. Це трапиться не раніше, ніж через три дні.

День був жаркий, душний, і Абакум ліг у густу високу траву.

— Три дні, кажете? — спитав Асен і теж ліг у траву. — Чудово! Я, здається, все життя мріяв про ці три дні. Треба поблукати десь. Але погляньте, яке небо, яка чудова синь! Хіба не чудово?

— Дивуюсь, що факір Румі — ваш двоюрідний брат, — промовив Абакум, кинувши погляд на синяву і позіхнувши. — Факір Румі з північно-західної Болгарії, з Відінського округу, а ви — типовий південний житель. Б'юсь об заклад, що ви звідкись з-під Пазарджика або Чирпана. І за зовнішністю, і за говором ви типовий південний житель. Говорите, наприклад, «тріябва» замість «трябва».[12] А у Відінському краї взагалі кажуть «трябва». За літературною вимовою теж треба говорити «трябва» а не «тріябва». Звук «і» перед «я» — ось що вас видає. Крім того, в уродженців північно-західної частини країни, як правило, каштанове або русяве волосся і біла шкіра. А ваше волосся кольором нагадує першосортний дьоготь, та й шкіра у вас смуглява. Руки наче в каменяра, хоч і досить витончені за формою. Отже, факір Румі не може бути вашим двоюрідним братом.

Асен виплюнув травинку, яку жував, і глибоко зітхнув.

— Це справді так, — промовив режисер. — Але навіть коли б він і був моїм братом, довелося б відмовитися од нього, бо ваші доводи надто сильні. До речі, я вжив слово «двоюрідний брат» у переносному значенні. Румі — розумний хлопець, і ми з ним великі приятелі.

— Цей «хлопець» щонайменше років на двадцять старший за вас, — зауважив Абакум.

— Саме тому я і вчусь у нього.

Абакум уважно подивився на Асена.

— Ви мені починаєте подобатись, — сказав він.

— Дуже радий, — посміхнувся Асен. Він вийняв з кишені записну книжку і перегорнув кілька сторінок. — Я особливо дорожу знайомством з такими людьми, як ви. Клянусь, я ще з дитинства відчував найщирішу повагу до вчених. У цій записній книжці прізвища і адреси не менше двох десятків видатних учених, з якими я знайомий особисто. Чи не дасте мені свою авторучку, щоб я зміг записати і вашу адресу?

— О, не завдавайте собі клопоту, — промовив Абакум. — Я не маю нічого спільного з видатними вченими.

— І все ж, — наполягав Асен. — На пам'ять.