Редьярд Джозеф Кіплінг - Мауглі

class="book">Мауглі глибоко зітхнув і миттю помчав до Скелі Ради, перевертаючи дорогою вовків, які потрапляли йому під ноги. На Скелі вже були і Фао, і Акела, а внизу зібралося багато вовків, вони тремтіли від голови до п’ят. Вовчиці зі своїми дитинчатами ховалися в норах: коли в повітрі лунає Фіаль, то всі слабші тікають із відкритих місць у більш затишні куточки.

Навколо запанувала тиша; лише здалеку линув шум Вайнганги, яка котить свої води в глибині ущелини, та ще шелестіння вечірнього вітру у верхівках дерев. Раптом від річки почувся самотній голос вовка. Зрозуміло, що цей вовк належав до чужої Зграї, бо всі свої були тут, на Скелі Ради. Поклик чужого вовка, що розірвав тишу ночі, закінчився довгим лементом, в якому звучав глибокий відчай. «Собаки!.. дикі собаки!» За кілька хвилин усі, хто зібрався біля Скелі, почули шум важких втомлених кроків, і от перед їхніми очима постав худий, весь мокрий вовк. Його боки вкривали рани, а передня лапа висіла, мабуть, зламана. З рота падала піна. Чужинець пройшов поміж звірів і ліг біля ніг Мауглі.

— Вдалого полювання! З якої зграї? — з поважністю запитав Фао.

— І вам вдалого полювання! — була відповідь. — Я Вон-Толла.

Це ім’я означало, що вовк не жив у зграї і самотужки здобував їжу для себе і для своєї сім’ї, маючи притулок у якійсь самотній норі.

Він важко дихав, і серце його прискорено билося.

— Хто йде? — запитав Фао. Це питання ставлять завжди, коли в Джунглях лунає Фіаль.

— Дикі собаки з Декану. Червоні Собаки-вбивці! Вони йдуть на північ і кричать, що у Декані нема чого їсти. Вони вбивають усіх на своєму шляху. Нещодавно, коли місяць був молодим, крім мене у лігві були моя вовчиця і троє дитинчат. Вона вчила їх, як треба полювати, ховатися і переслідувати дичину. Опівночі я ще чув, як вони подавали голос, йдучи по сліду. А вже перед світанком я знайшов їх усіх чотирьох холодними, нерухомими. Ось так, Вільне Плем’я! Ще коли був молодик, усі четверо були живі! Тоді я вирішив сплатити борг крові й погнався за дикими собаками.

— Їх багато? — запитав Мауглі, а інші вовки тихо гарчали.

— Не можу сказати. Трьох із них я вбив, але не зміг убити більше, бо вони напали на мене всією зграєю і погнали, як оленя. Я втік від них на трьох лапах. Дивіться, Вільне Плем’я!

І він показав свою лапу: вона висіла, вся почорніла від крові, що запеклася. Крім того, на боках його були сліди страшних укусів, а шию вкривали рани.

— На, поїж! — сказав Акела, підводячись зі свого місця і підштовхуючи вовку частину лані, яку приніс для нього Мауглі. Чужий вовк із жадібністю почав втамовувати свій голод.

— Дайте мені можливість відновити сили, Вільне Плем’я, і ви побачите, як я буду убиватиму їх! Тепер моє лігво порожнє, а ще за минулого молодика воно було повним — борг крові ще не сплачено.

Фао чув, як тріщала стегнова кістка під зубами чужинця, й у відповідь на ці слова схвально загарчав:

— Нам будуть потрібні такі зуби. Що, Червоні Собаки йдуть самі чи зі своїми дитинчатами?

— Ідуть лише дорослі мисливці, весь народ важкий, сміливий, — була відповідь.

Усе те, що повідомив чужий вовк, означало, що дикі собаки з Декану рушили в похід. А вовкам було відомо, що навіть тигр поступається своєю свіжою здобиччю зграї диких собак. Вони йдуть Джунглями навпростець, не звертаючи вбік, і все, що трапиться, хапають і рвуть на шматки. Хоча ці звірі значно менші за вовків і зовсім не такі хитрі й метикуваті, однак вони дуже сильні, а головне — переважають своєю кількістю. Червоні Собаки, наприклад, збираються цілою сотнею, не менше, тоді як чотири десятки вовків уже вважаються сильною зграєю.

Під час своїх блукань Мауглі заходив на край високого, порослого травою Деканського плоскогір’я, і йому не раз доводилося зустрічати диких собак, які безтурботно спали чи гралися в улоговинках серед кущів. Він відчував до них відразу й ненависть за те, що їхній запах відрізнявся від вовчого, за те, що вони не влаштовували лігва в печерах, а головне — за те, що в них між пальцями росло волосся, а у вовків між пальцями шерсті не було. Хлопець ще тоді дізнався від дикого слона Гаті, що зграя диких собак, яка полює, є дуже страшним ворогом. Сам Гаті завжди поступається дорогою перед ними, відходячи з того напрямку, який вибрали дикі собаки під час свого походу і яким вони йдуть, доки не загинуть геть усі чи доки не закінчиться запас дичини на їхньому шляху.

Акела теж дещо знав про диких собак. Він спокійно сказав Мауглі:

— Набагато краще померти разом з іншими, ніж самому. Це буде хороше полювання, і до того ж моє останнє полювання. Але ти, Маленький Брате, — людина, а люди живуть довго, і в тебе в майбутньому є ще багато днів і ночей. Тому йди краще на північ, заховайся там, і якщо якийсь вовк залишиться живим, він прийде до тебе, після того як підуть дикі собаки, і принесе звістку про битву.

— Тож мені слід піти в північні болота, ловити там рибку і спати на деревах. А чи не краще в такому разі попросити допомоги у племені Бандар-Ліг і харчуватися горіхами, доки Зграя буде вести бій тут, внизу? — з іронією запитав Мауглі.

— Та зрозумій же ти: це буде бій до смерті! Ти ніколи не мав справи з цими червоними вбивцями. Навіть сам Смугастий, і той…

— О-о-о! — презирливо вигукнув Мауглі. — Я вбив одну смугасту мавпу. Тепер ти послухай: були в мене Батько Вовк і Мати Вовчиця, і був у мене один старий сірий вовк… який інколи говорив не те, що треба: тепер він зробився зовсім білий… він став для мене батьком і матір’ю. І тому я, Мауглі, — тут хлопець дуже підвищив голос, —