Редьярд Джозеф Кіплінг - Мауглі

— Мені однаково. На те вони й люди. Вони вбивають одне одного і завжди вбивали раніше — вони люблять убивати. А той перший, маленький, треба віддати йому належне, умів полювати, — сказала Багіра.

— Ні, друже, я думаю інакше. Люди дуже схожі на маленьких дітей. Якщо дитина побачить у воді зображення місяця, то захоче зловити його. Малюк поженеться за ним, впаде у воду й потоне. Так і всі люди. Я відчуваю, що тут моя провина… — Мауглі говорив дуже серйозно, наче нарешті усе зрозумів. — Ніколи більше я не візьму в Джунглі цю незвичайну річ, навіть якщо вона така гарна, як квіти. Ця річ, — і Мауглі обережно взяв у руки анкус, — знову піде до Матері Кобр. А тим часом нам треба поспати. Але ж не будемо відпочивати тут, біля трупів. Поки ходімо зариємо його, щоб він не втік і не вбив ще шістьох. Вигреби-но мені яму під деревом, Багіро.

— Послухай, Маленький Брате, — сказала пантера, підводячись й прямуючи до дерева. — Запевняю тебе, цей червоноокий кровопивця ні в чому не винен. Усі нещастя люди влаштовують собі самі.

— Байдуже, — відповів Мауглі. — Греби глибоку яму. Коли ми виспимося, я візьму його і понесу назад.

Через дві ночі, коли Біла Відлога похмуро сиділа в темряві свого підвалу, осоромлена, пограбована й самотня, раптом в отворі склепіння блиснув своїм камінням анкус і з брязкотом упав на купу золотих монет.

— Мати Кобр, — почувся голос Мауглі, який обачно тримався назовні, — візьми собі на допомогу молодого й повного сил сторожа з твого племені. Нехай він охороняє княжі скарби, щоб жодна людина не пішла звідси живою.

— А! Він таки повернувся. Я була певна, що ця річ — смерть! Як же ти залишився живим? — бурмотіла Мати Кобр, ніжно обвиваючись навколо держака анкуса.

— Присягаюся биком, за якого купили моє життя, що я сам не знаю, як це сталося. Ця річ убила шістьох людей за одну ніч. Нехай вона більше не йде від тебе.

Після того як Джунглі захопили людське поселення, почався найкращий період ужитті Мауглі. Хлопцю приємно було усвідомлювати, що він помстився людям за їхні погані вчинки. Тепер усі Джунглі відчували страх перед ним, і всі Джунглі стали його друзями. Батьків Вовків тоді вже не було. Коли вони померли, Мауглі притяг до своєї рідної печери великий камінь, завалив ним вхід, заспівав Пісню Смерті й пішов. Балу став зовсім старим і ледь пересував ноги. Навіть Багіра, яка мала сталеві нерви й залізні м’язи, вже не так швидко, як раніше, вбивала здобич. Акела став зовсім сивим. Його ребра стирчали, і він ледь пересувався, наче дерев’яний. Мауглі знаходив для нього дичину й годував старого. За цей час підросло нове покоління молодих вовків — діти Сіонійської Зграї, яка розбіглася. Скоро набралося близько чотирьох десятків вовків, яким було по чотири-п’ять років і які блукали без ватажка по Джунглях. Тоді Акела сказав, що їм варто було б зібратися разом і відповідно до Закону вибрати собі ватажка, щоб полювати під його керівництвом, як і належить Вільному Племені.

Але Мауглі не втручався в цю справу, бо, як він пояснив, уже раз куштував кислі плоди і добре знає дерево, на якому вони ростуть. Але коли Фао, чий батько за головування Акели був розвідником Зграї, витримав бій (а за Законом Джунглів бій за право стати ватажком обов’язковий) і коли Джунглі знову наповнилися давніми піснями й закликами, Мауглі згадав милу йому старовину і з поваги до неї прийшов до Скелі Ради. Коли в нього виникло бажання звернутися до Зграї, всі вовки мовчали, очікуючи, доки він закінчить. Його звичним місцем була скеля, де він сидів разом з Акелою, позаду Фао. Це були дні вдалих полювань і спокійного відпочинку. Ніхто чужий не наважувався йти в ту частину Джунглів, де володарював народ Мауглі, як тепер почали називати колишню Сіонійську Зграю. Молоді вовки швидко росли, були гладкими й ситими, а до Скелі Ради почали приносити дитинчат, щоб можна було на них подивитися і прийняти їх до Вовчого Племені. Мауглі завжди був присутнім на цих оглядинах. Він згадував ту ніч, коли чорна пантера допомогла прийняти до Зграї маленьке темношкіре людське дитинча, і коли чув знайомий голос: «Дивіться добре! Дивіться, о Вовки!», його серце сповнювали особливі почуття. В інший час хлопець, блукаючи Джунглями, приглядався до нових речей, дізнавався те, чого ще не знав.

Якось у сутінках Мауглі, не поспішаючи, пересувався Джунглями. На плечі він ніс половину вбитої ним лані для Акели. За ним ішли чотири його Брати. У них був гарний настрій, вони гралися, стрибали й переверталися. Раптом пролунав крик, якого не чули Джунглі з часів Шер-Хана. То був крик, який у цих краях називають Фіаль. Так пронизливо кричить шакал, який іде назирцем за тигром, що полює. Його можна чути там, де йде великий бій. У цьому крикові поєдналась ненависть, тріумф, відчай і разом з тим щось зухвале; крик то загасав, то підсилювався, заполоняючи всі околиці, звучав то там, то тут. Тепер цей Фіаль лунав по обидва береги Вайнганги. Чотири вовки одразу зупинилися, наїжилися та загарчали. Мауглі схопив ніж і застиг нерухомо.

— Неможливо, щоб Смугастий Убивця знову наважився зайти на наші землі, — мовив він.

— Це не крик шакала, — сказав Сірий Брат, — це крик якоїсь дуже великої дичини. Слухайте!

Стогін почувся знову, трохи схожий на ридання, хлипання, на людський плач, які так вдало наслідує шакал.