Віталій Петлювань - Сліди на тротуарі

Нелина мати з гордістю вихваляла талановитість Нелі, її веселу вдачу і нічого не згадувала про хворобу; те, що Неля кинула навчання, очевидно, не дуже її непокоїло.

Лейтенант Лоза обережно запитав:

— Мабуть, уже й наречений є? Такі дівчата довго не засиджуються.

Похвала прийшлася матері до душі. Вона навіть усміхнулася.

— Є й женихи. Та ми не поспішаємо. Неля вийде заміж тільки за людину серйозну, забезпечену. А то що за життя — побралися і в обох ні кола, ні двора, ні професії.

Через деякий час, помітивши, з якою цікавістю придивляється гість до інших Нелиних фотографій, мати й собі запитала:

— А ви на які курси?

— Я на педагогічній роботі, — сказав лейтенант Лоза і не збрехав, бо він справді мав диплом учителя і свою роботу в органах міліції теж вважав до певної міри педагогічною, тільки в особливих умовах.

— Не дуже вигідна професія. Робота нервова, а зарплата невелика, — висловила свою думку Нелина мати.

Так вони просиділи години півтори. Лейтенант Лоза встиг оглянути кімнату, в якій сидів. Усі речі були старовинні, підібрані зі смаком. Підлогу покривав дорогий килим, куплений, очевидно, недавно, бо такі китайські килими з'явилися тільки останнім часом. За склом шафки лежав золотий наручний годинник. Новий телевізор і поруч радіола. Живуть в достатку. Господиня згадувала свого чоловіка інженера. Він помер два роки тому. Заробляв добре, але, на жаль, майже не жив з ними разом. Весь час перебував у довготермінових відрядженнях. Так і вмер десь на півночі. Чужі люди поховали його.

Нарешті, прийшла Неля. Лейтенант відразу пізнав її. Тільки на фотографії дівчина виглядала якоюсь кволою, а насправді обличчя її пашіло здоров'ям.

— Де ж у нас зайва кімната? — здивувалася Неля, почувши від матері про гостя.

— От і я кажу — ми не здаємо, — підтвердила мати, — але товаришеві ненадовго, і він просить нашої допомоги.

Неля принесла з собою невеличкий чемодан і спершу поставила його біля дверей, але тут же передумала і віднесла в сусідню кімнату.

— А скільки ви платитимете? — запитала вона. — В Києві житло дороге.

Він сказав, що платитиме за згодою.

— Карбованців двісті, не менше, — уточнила Неля. — І то щоб не прописуватися.

— Як же так? — здивувався він.

— А так. З пропискою ніхто не впустить. А без прописки… ще сяк-так можна. За рекомендацією, звичайно.

— Ви мене порекомендуєте?

Неля засміялася.

— Це залежатиме від вашої поведінки.

Потім вона знову заспішила, почала кудись збиратися. Коли Неля вийшла в другу кімнату, мати пояснила:

— У кіно. Там її женишок чекає. А я вам скажу — гріш йому ціна, тому женишку. За п'ятсот карбованців спину гне та ще й жінку брати збирається. Пусте діло.

Лейтенант Лоза сказав, що й він піде «за одним рипом», якщо Неля, звичайно, не заперечує.

— Тільки недалеко… — дозволила вона. — Мій кавалер дуже ревнивий, а він чекає за рогом.

Вони дійшли, як умовилися, до рогу, потім лейтенант попрощався з дівчиною. Домовилися, що він через кілька днів зайде по відповідь.

Дівчина звернула в скверик. Лейтенант Лоза прискорив крок. Бачив, як хлопець, що наблизився до неї, передав маленький пакуночок, загорнутий у папір. Неля поклала пакуночок у сумочку. Лоза ще ближче підійшов до них.

— Тут усі? — запитала Неля свого супутника.

— Аванс, — відповів той. — Решта пізніше.

— Клятий барига, знову крутить, — незадоволено сказала Неля.

Потім до лейтенанта Лози долетіли окремі Нелині фрази: «Десять годин — гроші на бочку. Іди скажи. Інакше ми… Й баригу труснемо».

Лейтенант знав: кличку «барига» носять покупці краденого. Тепер для Лози дуже важливо було простежити, де живе цей Нелин наречений. Десять годин… Ранок чи вечір мали вони на увазі? Якщо вечір, то, значить, хлопець піде до бариги сьогодні…

Вони йшли вулицею в бік центра. Лоза віддалік стежив за ними. Він бачив, як обоє ввійшли у вестибюль кінотеатру і хлопець став у чергу. Лоза глянув на годинник: вони могли взяти квитки на сеанс дев'ять тридцять, Отже, до десяти не звільняться і, значить, до бариги підуть не сьогодні…

На початку одинадцятої години він знову був біля кінотеатру. Тією ж самою дорогою Неля і супутник верталися до Нелиного дому. Трохи постояли, потім хлопець пригорнув Нелю до себе. Але дівчина відштовхнула його. Хлопець почекав, поки дівчина зникне, і собі подався додому. Лейтенант Лоза не випускав його з поля зору. Він бачив, як хлопець увійшов у під'їзд нового будинку і зник у глибині двору.

«Що ж, — подумав лейтенант. — Справа ця варта заходу. Доведеться і завтра побувати тут».

З дому він подзвонив:

— Прошу попередити моє начальство, — сказав він знайомому капітанові-черговому, — що я, можливо, спізнюся. Треба буде прогулятися за одним…

— Все ясно, — відповів капітан. — Бажаю успіху.

Нелин знайомий вийшов від бариги в поганому настрої. Він щось бурмотів собі під ніс, лаявся. Постояв біля дверей і знову зайшов у них. Лейтенант Лоза і собі пішов за хлопцем. Він опинився у напівтемному коридорі, потім почув голоси десь ліворуч за тонкою перегородкою і зупинився. Голоси замовкли. Відчинилися низенькі двері, і Лоза побачив перед собою невисоку людину з кошмою чорного волосся на голові, В глибині маленької кімнати стояв біля вікна знайомий лейтенантові хлопець, жених Нелі.

— Вам до кого? — запитав чорноголовий.

— До вас, — упевнено промовив лейтенант Лоза. — Можна?

— Заходьте, будь ласка, — зніяковів чорноголовий, пропускаючи лейтенанта.

Очі в лейтенанта радісно блиснули: він побачив на ліжку поруч з купою подушок чорний акордеон. Був переконаний, що це той самий, Калузький, на вісімдесят басів з написом: «300 років».

У кімнаті пахло клеєм, фарбами, на столі лежали перламутрові пластинки, струни та інші