Віталій Петлювань - Сліди на тротуарі

інші шляхи — через музикантів, настройщиків, майстрів по ремонту. Київ — велике місто, і треба побувати в багатьох місцях… А де гарантія, що ці мандрівки принесуть якісь наслідки?»

Була ще в його резерві коричньова «Победа». Приватна чи державна? Погано, що люди не запам'ятовують у таких випадках ні номерів, ні серії. А коричньових «Побед» у Києві тисячі. Отже, і цим «ключем» таємниці не відкриєш.

У професіонального працівника карного розшуку, — а лейтенант Лоза давно присвятив себе цій справі, — виробляється звичка думати під час розплутування якоїсь справи тільки про неї. І на роботі, і дома, навіть уже в ліжку він старанно відбирав факти, складав нові й нові варіанти, шукав шляхів, якими поведе розслідування. Пошкоджений замок не давав йому спокою. Як артист входить у чужу роль, у чуже життя, так лейтенант Лоза ставив себе в думці на місце злочинця. Ось він уже в кімнаті, до якої зайшов тихо, без шуму, без стуку. Взято найцінніше, треба спішити до машини. Але ні, треба пошкодити замок, бо інакше… Хто міг згадати в цю мить про майбутніх слідчих? Тільки професіональний злодій. Такою передбачливістю і пунктуальністю в реалізації своїх намірів відрізняються тільки досвідчені майстри темних справ. Отже, виходить, крадіжку вчинили не випадкові люди.

У злочинця був ключ, і йому не хотілося, щоб про це догадалися. А в кого міг бути ключ? У знайомого. У того, хто не раз бачив ключ і мав можливість підібрати точнісінько такий.

«Ключ. З нього й почнемо», вирішив лейтенант Лоза.

В гуртожитку, куди Лоза прийшов через два дні, всі вже потроху заспокоїлися. Навіть потерпілий махнув рукою, мовляв, нічого не поробиш. Декого здивувало, що лейтенант цікавиться ключем. При чому тут ключ, адже замок зламано?

Ключів було три. Всі вони є, і ніхто нікому не давав. От хіба прибиральниця…

Прибиральниця нічого нового не сказала. Лоза записав тільки те, що два-три місяці тому до одного з мешканців, здається до Романця, сюди приходила дівчина, з якою він дружив і яку називав своєю нареченою. Та дівчина навіть ночувала в гуртожитку, коли мешканці кімнати були на нічній зміні.

Лейтенант Лоза довго розмовляв з Романцем. Свідчення прибиральниці підтвердилися. Романець справді деякий час був у досить близьких відносинах з студенткою консерваторії Нелею. Він мав одружитися з нею, і не його вина, що цього не сталося. Неля розлюбила його? Можливо. Це трапилося тому, що він старший, за неї. Чи давно останній раз він бачив Нелю? Давненько. Він бачив її в літньому кінотеатрі з якимсь юнаком. Потім, правда, бачив не раз в універмазі і знову з тим самим юнаком. Очевидно, юнак і був причиною їхньої розлуки…

Що ж, довелося побувати і в консерваторії. Серед студентів не знайшлося дівчини з таким ім'ям. Може, Романець помилився або дівчину звали інакше, а вона сама вигадала собі «красивіше» ім'я?

Нова зустріч з Романцем примусила лейтенанта ще раз піти в консерваторію. Романець точно знав, що дівчина вчилася там і що її звали Нелею.

«Неля, Неля, — згадувала секретарка консерваторії. — Може, вона раніше вчилася у нас?»

Витягли старі списки. В одному з них під номером 27 стояло прізвище студентки першого курсу на ім'я Неля. Секретарка дістала скорозшивач з наказами по консерваторії і незабаром дала точну довідку. Ця студентка, справді, поступала в консерваторію, але її виключили за невідвідування занять.

Лейтенант записав Нелину адресу.

Вже коли він виходив, секретарка наздогнала Лозу.

— Я знайшла її атестат і інші довідки. Ваша Неля оригінальна особа. Вона навіть не поцікавилася своїми документами, залишила їх на пам'ять!

… Ось і потрібна вулиця. Старовинний будинок на два поверхи. Балкони на вулицю. Двір з квітами. Двірничка веде незнайому людину в квартиру номер три і нашвидку розповідає:

— Колись вони здавали кімнату. А тепер… Не знаю, дівчина у них на виданні, і жених, слава богу, вже є. Навряд, щоб вони вас пустили…

— Але надійна людина точно вказала мені цю адресу.

— Мабуть, кербуд? — перепитала двірничка. — О, він добре знає що і як! Якщо кербуд, то, значить, здають.

Лейтенант Лоза обережно постукав. До нього вийшла немолода жінка з хворобливим обличчям.

— Я відносно кімнати. Приїхав на курси, і от ніде жити.

— А ми не здаємо, — придивляючись до гостя, якось непевно відповіла жінка. І відразу ж запитала: — Вам надовго?

— На шість місяців.

— Держава платитиме чи ви самі?

— Частково установа, частково я. Дивлячись скільки.

— Жаль, у нас нема кімнати, — повторила жінка, але дверей поки що не зачиняла. — Якби дівчину — ще б сяк-так. У мене дочка, жили б в одній кімнаті. А так… Дуже шкодую, але нічим допомогти не зможу.

Лейтенант Лоза вдався до нового маневру.

— То, може, ви або ваша дочка щось порадите… Приїжджому важко орієнтуватися в такому місті. Я б віддячив…

— О, що ви! Що ви! — замахала на нього руками жінка. — Ми б і так допомогли. Але з квартирами біда… Та й Нелічки нема.

— Я згоден почекати. У Нелі є подруги, товариші, може, десь знайдеться кімната або хоч куток.

Нелина мати ще раз оглянула Лозу і, трохи подумавши, запросила його в кімнату.

— Не знаю тільки, чи дочекаєтеся. Вона в мене як вихор. Подруг багато, одна тут живе, інша там, інколи з ранку до вечора бігає.

— Хіба ваша дочка не працює?

— Ні. Поки що. Вчилася, але захворіла, і лікарі порадили тимчасово залишити навчання.

Лейтенант Лоза присів на запропонований йому стілець, готовий, здається, чекати хоч до пізньої ночі. Нелина мати дістала з етажерки альбом, рукою витерла з нього пил.

— Оце вона, моя Неля. Бачите, яка?

Перед лейтенантом було гарне дівоче обличчя. Великі очі, бант у волоссі. Десятикласниця. А ось ця сама дівчина в колі студентів. Фотографію зроблено біля будинку консерваторії.

Потроху