Віктор Тимчук - Нащадки «Білого Хреста»

посилено розшукували чорноволосу дівчину з шоферськими правами. Поки ніяких втішних наслідків. Правда, у нас мигнуло сподівання; відгукнувся міліціонер, якому зустрілася «Волга» з чорноволосою дівчиною за кермом. Він і запам'ятав номер машини, але такої не виявилось на обліку в нашій ДАІ.

Отримали відповідь на запит, де зазначалося: Турам не проходив ні по яких справах, окрім торгівлі мандаринами, які брав у своїх родичів, ще прикуповував і перепродував, звичайно, не по державній ціні. Проте на той час майже у кожному місті на ринку завжди стовбичили за рундуками кілька чорнявих молодиків у плесковатих кашкетах.

Одначе розшук і слідство не припинялися ні на хвилину. Я опитав багатьох мешканців будинку біля кінотеатру «Мир» і вертався у відділ ні з чим у кепському настрої. У фойє мене зупинив черговий.

— Товаришу капітан, там до вас відвідувач.

— Хто?

— Якийсь хлопець.

Я нікого не викликав. Відімкнув кабінет, увійшов, і ніхто не звернувся до мене. Часом не на другому поверсі чекав? Стукіт…

— Заходьте.

Невисокий, присадкуватий, русявий і давно не стрижений хлопець у синій нейлоновій куртці несміливо переминався біля порога, не знаючи куди подіти свої довгі руки. В його зелених, наче вигоріла трава, очах бився якийсь неспокій. І загалом вигляд у нього непривабливий — мов нещодавно виліз із підвалу, де провів немало часу. Він видався мені знайомим. Я напружив пам'ять.

— Давайте ближче, — запросив його і кивнув на стілець.

Хлопець нерішуче ступив.

— Я… я Зубовський, — промимрив ледь чутно.

А й справді — Зуб! На фотокартці, яку розмножили, він охайніший і повніший. Я насилу стримався, щоб не метнутися до дверей і не перекрити йому шлях до втечі.

— Звідки ви взялися? Ми ж вас шукаємо!

— Я здогадувався і сховався: жив у товариша на дачі. — На його лобі виступили краплини поту, й Зубовський витер їх рукавом.

— А чого ховалися?

— Ви ж узяли Бога, а ми з ним… ну, друзі. — Він облизав сухі губи. — Я бачив, як його завели в магазин і вже чув од людей про крадіжку. А потім… — Він замовк, засовався на стільці, встромив руку в кишеню куртки.

— Ну-ну, далі, Вадиме, — підохотив його нетерпляче.

— Ось… — Він витяг руку з кишені й розтулив кулак.

Я не повірив власним очам: на спітнілій долоні лежала золота обручка з ярликом! Оце сюрприз! Зубовський поклав її на стіл.

— Чия вона?

— Не знаю, — шморгнув носом.

— Як не знаєте? — строго запитав, бо Шалапуха й досі божився-клявся, що теж не відав, як до його власної кишені потрапила крадена обручка. — Але ж ви принесли її!

— Я, — похнюплено погодився Вадим. — Знайшов…

— У своїй кишені, — єхидно додав я.

— Ет, я ж казав собі — не повірять! — у відчаї махнув рукою.

— Стривайте, не гарячкуйте, — охолодив його. — Як усе трапилось?

— Ну, побачив Бога й міліцію, злякався, хотів закурити, а в кишені воно… Я забіг додому, взяв шамовки — і на дачу.

— А зараз додому не заходили?

— Ні, прямо до вас. Я вас запам'ятав.

Тепер починав йому вірити, оскільки Зубовський не знав про знайдену у їхньому сараї заточку. Невже остаточно стверджувалися наші припущення, що Бога і Зуба навмисне вплутали у цю справу, підступно підкинувши речові докази? А схоже.

— Де ви того ранку зустрілися з Богданом?

— Біля м'ясного павільйону.

А Шалапуха заперечував. Чому?

— До вас ніхто не підходив?

— Не пам'ятаю. Я тоді після… хотілося похмелитись…

Показав йому фото з Корча-Роптанова.

— Ви знайомі з ним?

— Ні.

— Де ви були з Богданом увечері, коли обікрали магазин?

— В парку. Ми добряче залимонили й заснули на лавці за естрадою. Прокинулися вночі.

— Слухайте, Вадиме, а чого ви прийшли до нас? — свідомо задав наївне запитання.

— Як чого? — витріщився на мене. — Та ж не винен! Чого мені ховатися, як вовкові?!

Зубовський щиро обурився моєму нерозумінню. Мені хотілося йому вірити. Але якої він заспіває, коли дізнається про заточку? Я подзвонив Махову, сказав чекати «гостей». Ото незабаром здивується Гліб! Зібрав папери й поклав у сейф. За мною стурбовано стежив Зубовський. Віддав йому обручку.

— Сховайте і ходімо.

— Куди? В кепезе? — підупало запитав тремтячим голосом.

— Не беріть дурного в голову, — заспокоїв його. — В прокуратуру до слідчого. І ви ж не винні.

Вадим поплівся за мною. Признатись, я потерпав, коли б на вулиці мій свідок не дременув. Однак Зубовський з приреченим виглядом старечо човгав поруч. На нього, занехаяного, у пом'ятому одязі, озиралися перехожі. Але хлопець не бачив тих поглядів, звісивши скуйовджену голову на груди. А все ж він молодчина — наважився об'явитись. Справжній учасник крадіжки, навіть щоб збити нас із пантелику, не прийшов би: надто великий ризик. Я досі не зустрічав охочих сісти на лаву підсудних. І Зуб на такого не схожий.

45.

Я відчинив двері до кабінету Махова. Вадим загаявся — забракло рішучості переступити поріг.

— Давай, давай сміливіше, — бадьоро сказав йому.

Зубовський щось буркнув — чи привітався, чи просто вирвався з його горла якийсь звук — і спинився посеред кімнати. Махов з цікавістю дивився на нього, постукуючи пальцями по столі.

— Це — Зубовський, — мовив я, стримуючи усміх.

— Зубовський?! — Гліб теж, як і я нещодавно, здивовано звів брови. — Знайшли, голубчика.

— Ні, сам прийшов до нас, — заперечив.

— Сам? — Слідчий недовірливо зміряв хлопця з ніг до голови. — Це вже добре. І з чим прийшов?

Вадим