Віктор Тимчук - Нащадки «Білого Хреста»

повірили. Звичайно, сховати комір у недоглянутій машині набагато легше, ніж підкинути заточку і покласти у кишеню речовий доказ — золоту обручку. На них ми і спіткнулися: ледве не сприйняли все за чисту монету. Дзвінки до матері Шалапухи підтверджували правильність нашої версії, але не давали відповіді на запитання: що знав Богдан і чому втік Вадим?

— Зубовського й досі не знайшли, — сказав. Махов. — І я не дуже розраховую на розмову з таксистами. Раптом убивці скористалися власною машиною? Під'їхали і чекали біля ощадкаси Белішвілі, га?

Я не заперечив. Адже під муром пограбованого промтоварного магазину стояла якась «Волга». Глянув на годинник — час збиратися до ощадкаси. Взяв фотокартку Белішвілі.

— Сьогодні о 19.00 нарада. Тепер щодня будемо звітувати перед начальством, — попередив мене Гліб. — Справа на суворому контролі.

Звісно, на наші плечі лягла велика відповідальність.

43.

Ощадкаса навпроти, через дорогу, біля кінотеатру «Мир». Вона у високому триповерховому приміщенні. Перший поверх — світлий, просторий операційний зал. Попросив касирку покликати завідуючу. До мене вийшла, вірніше — викотилася, низенька й кругла, наче колобок, жінка. Я простяг їй посвідчення. Вона уважно вивчила його, кілька разів глянувши на мене, — звіряла оригінал з фотокарткою.

— Що вас цікавить? — запитала по тому.

— Затримайте працівників, коли розпочнеться обідня перерва. Мені треба з ними поговорити. Недовго.

— Гаразд. Зачекайте. — Завідуюча вернулась у свій кабінет.

Мабуть, вона дзвонила в наш відділ, перевіряла, чи справді я інспектор карного розшуку. Що ж, це її обов'язок. Тим часом перечитав вивішені на стенді зразки, як правильно заповнювати документи на вклади, дізнався про різні послуги, які надавали ощадкаси.

Скоро нічого було читати, я став біля вікна — дивився на перехожих і думав, куди звідси пішов Белішвілі й де його перестріли злочинці. Завважив: від кінотеатру добре проглядався операційний зал, отож слідкувати за кимось не важко. А чорноволосий, примітний Арчіл здалеку кидався у очі…

Ну от, зачинили ощадкасу — й завідуюча запросила мене в кабінет. Невдовзі до нього увійшли ще чотири жінки, сіли на стільцях під стіною. Я дістав фотокартку Белішвілі, показав їм.

— Вчора вранці цей товариш зняв зі свого вкладу тридцять дві тисячі карбованців, — звернувся до касирок. — Хто його запам'ятав?

— Я, — відразу озвалася вирлоока жінка.

— І я, — сказала із завитками на скронях. — Він часто робив внески.

— Наші контролери і касир, — пояснила завідуюча.

— Добре. А в залі ви нічого чи нікого підозрілого не помітили? Може, він із кимось прийшов чи розмовляв? Чи хтось до нього звернувся?

Вони замислились…

— Ні, — спроквола відповіли. — Стояв сам, ні з ким не говорив, нетерпляче поглядав на годинник.

— А тепер згадайте, хто за ним і попереду нього стояв у черзі?

— Важко…

— Постарайтеся, дуже треба.

Жінки мовчали — згадували… У мене жевріло сподівання на успіх, бо багатьох вкладників, своїх постійних клієнтів, вони знали в обличчя. І працівниці немолоді, мабуть, уже не один рік трудилися тут. Я поглядав на контролера і касира. Саме вони спілкувалися з Белішвілі. Й жінки таки назвали людей, що стояли у черзі з Арчілом: написали дев'ять прізвищ і їх адреси. Всі вони жили неподалік. Я подякував за допомогу.

З п'ятьма адресатами мене спіткала невдача: одна квартира замкнена, у двох не застав потрібних вкладників, а два пенсіонери не пам'ятали Белішвілі. У мене підупав настрій. Залишилося чотири. Я поминув молоду матір на лавці біля під'їзду, що заколисувала дитя у візку, піднявся на другий поверх, подзвонив до квартири. За дверима нічичирк. Знову не пощастило. Спустився у двір.

— Ви не знаєте, коли бувають удома жильці із сімнадцятої? — запитав у молодої матері.

— А хто вам потрібен?

— Чужик Світлана Михайлівна.

— Це я. — Вона з цікавістю оглянула мене.

— Я з міліції, — показав їй посвідчення. — Ви вчора були в ощадкасі. Чи не звернули уваги на цього товариша? — і подав фотокартку Белішвілі.

Чужик тільки зиркнула на неї і звела брови.

— О! Він стояв поперед мене за… чотири чоловіки.

Мені наче розвиднілось.

— Світлано Михайлівно, розкажіть, що ви бачили, — попросив її.

— Хм… — Жінка поправила рожеве покривальне на дитині. — Я часто позирала у вікно, бо надворі покинула коляску з Маринкою. Значить, до контролера стояла за ним і до касира. Він отримав багато грошей, цілими пачками, і поскладав їх у коричневий чемоданчик. Пішов. Я жду черги й поглядаю у вікно. Бачу, іде він і раптом спиняється коло кінотеатру перед дівчиною — чорноволосою, у червоному брючному костюмі, в чорних світлозахисних окулярах. Гарна дівчина. Про щось балакають, сміються, потім направляються до машини і сідають у «Волгу», поїхали. Ось і все.

«Волга» і чорноволоса дівчина!

— А який номер машини?

Чужик знизала плечима.

— Хоч кілька цифр!

— Не звернула уваги.

— Якого вона кольору?

— Сіра, і занавісочки сині з боків і на задньому віконці, — додала.

— Хтось іще сидів у машині?

— Спереду тільки та дівчина за кермом.

Сіра, занавісочки… Принаймні показання Чужик співпадали зі свідченням фрезерувальника Агапова, який, повертаючись вночі додому з роботи, віддалік бачив від'їжджаючу «Волгу» з фіранками.

Я відвідав решту вкладників. Лише одна з них, бабуся, теж бачила Белішвілі на вулиці з дівчиною і як вони сідали в машину. Із незнайомою не поїхав би. Отож він не відчував ніякої небезпеки.

Коли поспішав до відділу на нараду, в мене несподівано майнула думка, а потім виник цікавий, але ризикований задум.

44.

Третій день у місті