Віктор Тимчук - Нащадки «Білого Хреста»

глянув на мене, ніби питав дозволу на відповідь, і я кивнув головою. Він поклав перед Маховим обручку.

— І у вас? — несамохіть вихопилось у слідчого.

Я нахилився до Гліба й прошепотів:

— Додому він не заходив.

— Ну, Вадиме, розкажіть усе по порядку, — запропонував йому Махов, старанно приховуючи радісні нотки в голосі.

Зубовський майже дослівно розповів йому те, що й мені. Слідчий промовисто зиркав на мене. Я його розумів: Гліб думав про непевний слід, який нам підсунули злочинці. Тепер треба конче переконатись у правильності нашого припущення. Махов видобув заточку з целофанової торбинки. Вадим з інтересом дивився на неї.

— Впізнаєте? — запитав слідчий.

— Вперше бачу, — звів брови Зубовський. — Поржавіла…

— Це кров, — сказав Гліб. — Експертиза довела, що нею поранено людину в сараї біля пограбованого магазину. А знайшли її… — зробив паузу. Зубовський очікувально дивився на Махова, і він продовжив: — Знайшли у вашому хліві. Ось який факт.

— У… у мене? — Хлопець зблід. — В хліві? — З острахом втупився у заточку, вражено прошепотів: — Хто ж її підкинув? Щоб на мене… ніби я…

— Не вірите? — Слідчий подав йому аркуш: — Прочитайте. Постанова про вилучення, поняті…

Зубовський хапливо пробіг очима, відкинувся на спинку стільця й скреготнув зубами.

— Ух, гади… Таке діло почепити мені… Хто?

— Коли б не швендяли базаром, не почепили б, — зауважив я.

Махов вручив йому листки паперу й ручку.

— Напишіть про все і нічого не забудьте, — сказав. — В кінці коридора тридцять перша кімната. Там ніхто не заважатиме.

— А потім? — витяглось лице у хлопця.

— Занесете мені й підете додому. Мати вже виплакала очі…

Вадим мерщій подався з кабінету. Ми трохи помовчали, потім Гліб добув список викрадених речей з магазину, уважно переглянув його і захоплено вигукнув:

— Ну от! Глянь, Арсене, на вартість цих обручок!

Обручки, знайдені у Шалапухи і Зубовського, коштували найдешевше порівняно з іншими. Я вловив думку слідчого: злодії пошкодували дорогих.

— А тепер зверни увагу на коміри, — підказав мені Гліб.

І комір, якого знайшли у Валуйка, теж невеликої вартості. Лише норкова шапка, знайдена Агаповим, мала пристойну ціну.

— Доведеться звільняти Шалапуху, — сказав я.

— Авжеж, — погодився слідчий. — І просити його хоч на тиждень виїхати з міста. Хай собі думають бандити, що ми пошилися в дурні.

Хід непоганий. Тоді злочинці втратять пильність: мовляв, підозрювані затримані, проводиться слідство, а там суд, а ми на волі. О, як здивується Шалапуха, побачивши Зубовського! Як він пояснить те, що зустрічався з дружком біля м'ясного павільйону?

— Ну, з цими шалапутами ніби все з'ясували, — підбив підсумок Гліб. — Зараз мене турбує одна обставина: хтось добре вивчив цю двійку, слідкував за ними для організації прикриття.

— А як з Корчем?

— Наче ти не знаєш. З ним складно. — Махов нахмурився. — Заваров посвідчив, а Роптанов і Шалапуха заперечують, Зубовський не пам'ятає. До того ж Роптанов справді вранці був на базарі. Кому вірити? Нічого, розберемося. Я сьогодні отримав відповідь на Котова. Пишуть, у війну всіх мешканців його села знищили фашисти. Спробуй встанови особу. Дуже копітка робота.

Зайшов Вадим. Поки слідчий читав його показання, Зубовський стояв біля столу й сторожко поглядав на двері. Напевне, чекав на появу міліціонера, який забере його звідси.

— Підпис, число і рік, — підказав йому Махов. — І затямте: тиждень нікуди з дому. Ні-ку-ди.

Хлопець розгублено, бокаса, не вірячи, що не затримали, позадкував до дверей. Вийшов.

— Є новина, Арсене, — мовив Гліб. — Днями з Тбілісі вилетить оперативник. Твоя ідея втілюється. Чи ти вже забув про неї?

— Ні.

46.

Щовечірня нарада не затяглася, квитки не пропали, як минулого разу, і мені не доведеться вибачатися перед Ніною за спізнення. Вона чекала у скверику навпроти кінотеатру «Промінь», що поруч із фотографією, де колись працював Личаков, а тепер Ламбуцький.

Я поспішав. Хотілося бачити Ніну, мовчазну і несмілу, соромливу, знану, з давніх-давен, відчувати її поруч і чути голос. Прислухався до себе і з недовірливим подивом помічав якісь зміни на краще: наче відтавав душею і серцем. Невже мені подобалась Ніна?

Порівнявся з іще незачиненим універмагом. Біля нього юрмилися перехожі. Мимоволі зиркнув на оранжеву будку телефону-автомата, звідкіля невідома дівчина дзвонила матері Шалапухи — цікавилась Богданом і Вадимом. До початку сеансу ціла година, і я думав, як провести її з Ніною. Може, запросити в кафе? А чого ж, повечеряємо, пригощу морозивом. Адже вона з роботи.

Он і сквер. Він на узвишші, і до нього з тротуару вели сходи з мармуровими левами обабіч на постаментах. Шумів, весело плюскотів фонтан, спорхували зграйками голуби, лякаючись малюків, що снували навколо водограю. На лавах дрімали пенсіонери, розмовляли матері, погойдуючи коляски. Я угледів Ніну біля газетних вітрин, вирізнив її поставу у волошковому платті з-поміж читачів.

Спинився збоку. Ніна розглядала карикатури в журналі «Перець». Її кирпатий носик морщився від стримуваного сміху. Я замилувався її безпосереднім сприйняттям, дитинною захопленістю. Вона навіть погойдувала сумочкою від задоволення. Помітив, що якийсь хлопець не так дивився на журнал, як скоса позирав на Ніну. Я нахилився до неї і тихо, басовито мовив:

— Дівчино, познайомитися з вами можна?

Ніна злякано відсахнулась і повернула до мене гнівно насуплене обличчя.

— Ой, це ви! — здивовано вигукнула. — А я вже думала…

Вона думала — не прийду або знову спізнюся. Пам'ятав, як учора зніяковіла Ніна, коли вибачився, і попросила мене більше не казати того слова. Мені було легко з нею. Звичайно, нашої роботи вона не знала, але їй, напевне, багато про неї говорила моя мама — скаржилася на часті затримання та виклики, недоспані ночі.

— Ти вечеряла?

— Я