Леонід Григорович Кононович - Пекельний звіздар

Зареготалися коваль із характерником.

— Весело вам жилося на тому хуторі! — каже Козуб.

— Та як коли… — зітхнув Івась. — Ну що… проїду я востаннє понад Дніпром, га?

— Гайда, — каже характерник. — А я ще до кошового маю зайти.

Добряче кінь був підкований — гнав як вітер і хоч би раз тобі спіткнувся. Верстов із п'ять промчав Івась понад берегом, а тоді назад завернув і як доїжджав до Січи, то пустив коня кроком.

Стояв доокруж густий молочно-білий туман. Їде Івась та й озирається на всі боки. Хотілося востаннє на Дніпро глянути, на Великий Луг та на степи… та ба, така імла залягла, що нічогісінько не видно! От минає він могилу, що над самісіньким берегом височіла, коли ж чує: зашаруділо щось у бур'янах.

Був би на те він і уваги не звернув, та жеребець вуха наставив і хоркнув стривожено.

— Пугу, пугу! — крикнув Івась.

Та ніхто й не обізвався.

— Гайда, — каже Івась гнідому. — То бабаки жирують!

Та й рушив було із місця, коли ж тут знову завовтузилося в бур'янах — і щось обпекло його вище ліктя.

Глянув Івась, а в плечі у нього стріла.

— Ох ти ж чортів сину! — зойкнув він.

Та коня обернув і прямісінько в ті бур'яни. Підхопилося щось попереду та гайда до Дніпра. Добре вибрало собі засідку: зразу коло могили починалися шелюги, то воно вскочило туди та й хаміль-хаміль у плавні.

— А щоб тобі добра не було! — каже Івась.

Вертає назад, аж у траві лук валяється — так утікала вража личина, що й оружжя згубила. Насилу зліз малий козак із коня, підняв того лука і видряпався у сідло.

— Ще кривлею спливу тут! — каже сам до себе. — От халепа!

Глянув, а рана й не кровить. Лише рука стала мов не своя, геть заціпла. Вдарив тоді він жеребця п'ятами та й погнав чимдуж у Січ.

Заїжджає Івась у кріпость, аж назустріч Козуб іде з Барилом.

— А се що за лихо?!

— Стрілив хтось із могили, — каже малий козак. — Шкода, не здогнав я його!..

— Ану злазь! — каже характерник.

Та й запровадив його до стайні. Глянув Івась, а стріла геть рану роздерла і кров уже біжить.

— Пусте, — каже характерник. — Неглибоко застряла. Добре, що не чіпав, а то гірше було б!

— Хто ж у тебе поціляв? — питає Барило.

— Якби ж то я знав! — каже Івась. — Така імла, що світа не видно, та ще й плавні поруч!.. Воно й утекло.

Зашепотів щось Козуб, і кров перестала бігти. Взяв тоді він стрілу обома руками, обернув помалу та й витяг.

Зігнув руку Івась, а вона й не болить уже.

— Хутко ж у тебе все воно робиться! — каже Барило характерникові.

— Умили його водою, що тече з-під Дажбожого Явора, то не шкодить йому людське оружжя… — каже характерник, оглядаючи стрілу. — Та се не проста стріла — он яке вістря!

— Такі вістря на тому городищі були, де богатир похований… — каже Івась.

— Шереметське се оружжя, — каже характерник. — Ану ж бо спробую!..

Та й почав такими словами став промовляти:

— На городом над Київом золота стріла летіла. Перо в неї з пави-птиці, вістря в неї з білої криці. У синій Дніпро вона впала, бистра вода її забрала. Несла вона її, несла та й до кремінної гори принесла. А я, бісуркан-характерник, до рук її прибираю, Божим словом її заклинаю, у неї питаю: звідки ти, золота стріло? Чи ти з сього світа чи ти з того? Чи ти людська чи ти навська, чи ти литовська чи то московська? В поміч мені Господь і пречиста Лада! Слово моє, мов камінь. Амінь.

Як сказав він се, то здригнулася стріла, почала звиватися, а тоді скрутилася і засичала. Дивиться Івась, а характерник у руках гадюку держить.

— Господе, Твоя воля! — зойкнув Івась.

Вдарив Козуб тую гадюку об стійло головою, кинув додолу і роздушив чоботом.

— Оттак-пак! — озвався він урешті. І втер чоло рукавом.

— Що то було?! — вирячивши очі, питає Барило.

— Смерть то була! — каже понуро характерник. — Тільки не моя, а його… — та й кивнув на Івася.

Зблід малий козак.

— А хто ж се на мене так завзявся? — питає в