Леонід Григорович Кононович - Пекельний звіздар

— Знайшов хтось шереметську стрілу, набив її на держак і перо почепив, а тоді закляв на твою погибель, — каже характерник. — Тільки не знав, що людське оружжя тебе не вбиває… Через те і рана неглибока була.

— Я он і лука того знайшов!.. — каже Івась.

Та й показує характерникові.

— Ану дай сюди… дай! — раптом каже Барило.

Взяв того лука, глянув на нього та й притьма вибіг зі стайні.

— Куди се він? — питає Івась.

— А ти ще не здогадався? — каже характерник. — Ну, зараз побачиш!

За хвилю вертає Барило, а з ним цілий гурт козаків із хлопчачого куреня.

— То чий се лук? — питає у них Барило.

— Барабашів, Барабашів! — загаласували усі. — Осьо й мітка на ньому! Се його лук, гицля такого!

— Так утікав із Січи, що й лука згубив, — каже Ладько. — А де його знайшли?

— Та… далеко звідціля! — каже Івась. І похопився зразу: — Як се — утікав?..

Сплюнув Барило.

— Поцупив, песький син, коня в Стеблівському курені й дременув світ за очі! Ще й оружжя моє взяв із собою…

— А чого ж, — каже Івась, — у степу воно йому згодиться!

Зиркнув на нього Барило та й зареготався.

— Сам я винен, — каже, — не розгледів, що з нього харциз росте, а не козак! От і маєш…

— Та річ не в тому, — встряв характерник. — Не міг він заклясти сюю стрілу, бо на теє могутнього бісуркана треба! Хтось, певне, дав йому се оружжя, а хто — про се і балакати зайве…

Тут і сяйнув Івасеві здогад.

— То він звіздареві служить! — вигукнув малий козак. — Недарма ж і огонь розвів у ямі, щоб мене задушити…

— А татар на нас хто нацькував, як ми рибу ловили! — каже Найда. — Він же, гицель, іззаду йшов, а як щез, то за хвилю й вони появилися!..

— Ну, от, — каже характерник, — знаємо тепер, хто капості чинитиме нам у дорозі…

Та й махнув рукою.

— Ходімо, — каже, — обідати!

Вже за полудень хилилося, коли вони вивели коней зі стайні. На обох січових жеребцях була добряча збруя — не нова, але притерта вже, а на поводового ще й сакви прив'язали із харчами та оружжям.

Плигнув Івась у сідло та й ляснув нагайкою по халяві.

— Ех, — каже, — шкода Січ покидати! Так добре було тут…

— Гей, козаче, — каже йому характерник, — стільки ще прийдеться згубити в сім житті! Не привикай ні до чого, бо жаль буде. А як утратиш, то не шкодуй… Краще візьми осьо!..

Та й дає Івасеві два пістолі, ріг із порохом та ладунку.

— Умієш із цим обходитися?

— Ще й як! — каже Івась, засовуючи пістолі в сідельну кобуру. — Хоч мені більше лук до вподоби.

— Ну, то тримай од мене дарунок, — каже Богун, подаючи йому сагайдак зі стрілами.

Заглянув Івась усередину та й свиснув.

— Добрячі стріли… турецькі! Отакі я на ярмарку бачив, та купити не було за що.

Коли ж тут біжать і Найда з Ладьком. Захекалися обоє, мов ті хорти.

— На осьо! — кажуть. Та й дають йому якусь торбину.

— Що тут? — питає Івась.

— Коржі, — каже Найда. — Од нашого куреня!.

Розв'язав Івась торбину, одламав шмат і покуштував.

— Ого, — каже, — добренні коржі! А то ми в дорогу тільки пшона взяли та конини.

Коли ж тут заіржав гнідий, аж виляски пішли.

— Ну, — каже характерник, — пора!

— Нехай же Батько Троян буде з вами і пречиста Лада, — каже їм Богун.

— Нехай береже вас обох сила та міць небесна! — кажуть Ганжа з Кривоносом.

— Вертайтеся хутчіш! — каже Ладько.

Пхнув Козуб свого коня та й поїхав до брами, а Йвась із поводовим за ним услід рушив.

— Гайда на вал! — каже Найда Ладькові.

Вибігли вони на забороло та й поставали. Туман був над степами, що й могил не видно. Дивляться козаки, аж Івась із характерником вже й місток переїхали.

— Егей! — заволав Найда.

Пришпорив характерник жеребця і погнав учвал понад берегом.