Леонід Григорович Кононович - Пекельний звіздар

Дев'ятирічний Івась, син козака, волею долі виявляється втягненим у тисячолітнє протистояння Добра і Зла. Саме він має стати на заваді прибічникам Чорнобога і врятувати Україну. На допомогу йому приходять відчайдушні козаки, добрі чарівники і навіть сам легендарний Мамай.
Та чи зможе хлопець знайти ключ до перемоги? Адже протистоїть йому загадковий звіздар, який очолює темні сили…

За сивої давнини мешкав на хуторі неподалік од Любомира старий козак на прізвисько Галай. Із-замолоду пробував він на Січі й уславився як первий рубака та одчайдух, що, як у пісні ото співають, не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота; та як відчув під старість, що вже на силі не змагає і шаблі в руках не вдержить, то вернувся доживати віка на батьківщину. Стояв той хутір на березі річки Красниці, котру ще прозивають Красилівкою, а доокруж, скільки око засягне, лежало дике поле, що поросло височенними травами, гаями та перелісками, порізане руслами річок та потічків, котрі в ту Красницю впадали, — тож, не знаючи дороги, туди годі було й утрапити. Як проходили, бувало, тією стороною татаре, то шарпали Любомир та Жашків; може, й до Красилівки завертали б, та була в них недобра пам'ять про тую місцину: год із кількоро тому гетьман коронний Конецьпольський зо своїм вояцтвом зайняв татарський кіш під Охматовом і гнав невіру аж до річки, а там виполонив їх упень, що й одна душа не спаслася.

Було тому Галаєві вже год із вісімдесят. Тоді люди так довго не жили на світі: як дотягне, бувало, хтось до сорока років, то се вже й багацько вважалося, бо війни, та пошесті, та орда косили люд хрещений, немов траву. Січовики за те життя й не держалися — у них так велося: або чужу голову зняв, або своєю наклав, аби лиш у руки не дався та зостався козак козаком. Тим-то й дивно було всім, що Галай вік звікував у боях, за Перекоп ходив і в Чорне море, з Наливайком криваве жниво збирав і на Солониці порубаний був та постріляний, — ще й стільки ото год зумів прожить на білому світі. Казали на Січі, що ні меч його не бере, ні куля не йметься, бо з нечистим накладає і від смерти заклятий. Хтозна, чи правда тому була, позаяк мав старий семеро синів, котрі з батьком козакували, та всі вони полягли ще замолоду — хто в Криму, хто під Хотином, а найменший під Кумейками склав свою голову. От і лишився Галай на схилі віку з бабою та малим онуком, який ще до зросту не дійшов.

Звали того онука Івась. З самого малку знати було, що то козацьке насіння: у п'ять год уже в сідлі тримався, мов реп'ях, у сім год з пістоля поціляв, що куди тобі, а як почне було на скаку в коня попід черевом перелазити чи повисне у стремені, вдаючи убитого, то старий аж прицмокне од захвату. Не зазнав той сердешний Івась ні батька, ні матери: як заповідалася ота веремія біля Кумейок, то найменший Галай, Петро, привіз його у кожусі немовлям на хутір; сам же як поїхав другого дня, то й слід за ним захолов. Хто була мати Івасева, про те ні дід, ні баба не відали, — тут крилася якась таємниця, і згинула вона разом із Петром назавжди.

Під ту пору, що про неї ми оце річ ведемо, пішов Івасеві вже дев'ятий год. Чи кепсько, чи лепсько, все ж якось жилося їм на тому хуторі, поки настала зима, котрої і найстаріші люди не пам'ятали. Після Маланки почалася така хуртовина, що світа білого не було видно. Лютувало те нещастя сім днів і сім ночей, а як ущухло, то вдарив кріпенний мороз, од якого репало деревляччя і в повітрі плигали жалкі мигтючі скалки. Стара дерев'яна хата вночі рипіла і тріщала всіма шулами та сволоками, двері до ранку обростали білим пухнастим інеєм, і як їх нарешті вдавалося одчинити, на силу Божу відірвавши від одвірка, то з сіней бухала густа біла імла. Звірота польова немов подуріла і почала шукати рятунку на обійсті: налізла до хати сила-силенна мишви ріжного роду та виду, а затим стали переселятися у повітки та ожереди і ховрахи. Їй-бо, такого і світ не бачив! Як на лихо, розвелося ще й до гибелі вовків. Чутки ходили, що в Жашкові вовчі тічки посеред білого дня на ринку роздирають людей; під Любомиром їх стільки зібралося, що війт узброїв усіх чоловіків у рушниці та мушкети і вчинив на сіроманців достеменну облаву. Балакали, ніби не вовки це, а вовкулаки, якими поперекидалися ляхи да недоляшки, щоб весь православний люд під корінь зо світа звести. Ще балакали, ніби то мерці повставали з давніх могил, котрих на правому березі Красилівки була сила-силенна, і тепер бродять у вовчій подобі, щоб напитися живої крови. Не знати було, правда тому чи ні, бо люди такі, що збрешуть за трьох дурних; аж якоїсь днини прийшла вовча тічка і під хутір.

Дід саме надворі був та й кинувся притьма до хати, як загледів теє нещастя.

— Бери порох, кулі… все оружжя, котре є! — гукає до Йвася.

— А що там такого? — питає Івась.

— Вовки нас опали!

Скотився Івась із печі та за дідом. Як вибігли вони на ґанок, то на кошарі й стріхи не видно було — тільки сірі спини вовтузяться.

— Набивай мушкети! — каже Галай онукові.

А сам як бабахне із горлача[1] цілою жменею куль — вовківня так і