Леонід Григорович Кононович - Пекельний звіздар

Подумав Богун трохи.

— Супровід вам дати? — питається. — Сотню козаків можу вирядити, а то й дві!

Махнув Козуб рукою.

— Та хоч цілий курінь! Оружжя тут не поможе, бо не людська, а пекельна сила на заваді буде!

— Найліпше вдвох їхати, — каже Івась.

Глянув на нього характерник і кивнув.

— Правду кажеш, козаче. Двом найспособніше, бо не так ув око впадатимуть! Як не зустрінемося з татарами, то все буде й гаразд…

Порадилися запорожці між собою, то Кривоніс і каже:

— То що вам треба для сього діла? Із кошової скарбниці видамо все, чого забажаєте!

Характерник зітхнув.

— Коней треба передовсім! У нього, — кинув на Івася, — жеребець, як огонь, а мій підбився вже і для далекої дороги негодящий. І ще поводового коня, щоб на заміну був.

— Се дамо, — каже Богун. — Ще що?

— Оружжя, — каже Козуб. — Пістолів по два кожному, два мушкети і горлача. Пороху, куль та кременів запасних.

— І се буде, — каже Кривоніс. — Ще?

— Вдягти треба козака. Печерами та болотами лазив, то геть обносився.

— А харчу?

— Харчу багацько не братимемо. Конятини сушеної, сала, пшона та соли — то й усе!

— Як од татар прийдеться втікати, то краще порожнем, — знову вкинув Івась.

Зиркнули запорожці на нього, а Богун йому чуба розкуйовдив та й питає:

— Не страшно в такії мандри пускатися?

Івась і губу закопилив.

— А козакові що! Раз мати породила, раз і помирати! То нехай школярі по запічках сидять!

Засміялися всі, та якось невесело.

— Коли думаєш рушати? — питає Ганжа.

— Та, певне, завтра пополудні… — каже характерник. — Коней доведеться перекувати, та й поки зберешся!..

— Ну, то дивися! — зітхнув Богун. — Поможемо, чим Бог послав, а там пильнуйте…

— То й ходімо, — каже характерник. — Бо вже пізня година, ще й завтра вставати рано…

Кинув Богун шинкареві золотого, та й подалися запорожці у кріпость, а Йвась із характерником до хати пішли.

Прокинувся Івась удосвіта, зиркнув у вікно, а над над Дніпром туман стоїть і небо геть у хмарах.

— Похмура ж днина вдалася… — каже сам до себе. — І як се його їхати такою негодою!

Озирнувся по хаті, коли ж характерника й близько немає. От умився Івась і гайда в січове городище. Приходить до стайні, аж там Козуб із козаками двох коней веде. Жеребці мов змії — один карий, другий вороний, та так виграють, що глянути любо.

— Нічого коники! — каже Івась.

— Військо запорозьке низове дає нам сих скакунів у дорогу, — каже характерник. — Гнуздай свого жеребця, та будемо кувати!

Як під'їхав Івась до кузні, що була на Гасан-базарі, то коваль уже тих двох підкувати встиг. Припнули Йвасевого жеребця, коли ж до нього й приступу нема, — хвицяється, мов скажений, і хропе.

— Чекай-но, — каже Івась ковалеві, — я його вкоськаю!

Та й узяв коня за передню ногу і в коліні зігнув. А коваль аж на виду поблід.

— Куди ти лізеш оцеє, урвителю! — каже. — Се ж не жеребець, а сатана достеменний, — вмить заб'є!

— Ти діло роби! — каже йому Івась.

Взяв коваль вухналі в зуби та й почав гнідого кувати. Диво дивнеє: стоїть той і не ворухнеться, тільки поглядає на Івася пильним оком. От перекували всі чотири копита, то коваль і питає:

— Як се він тебе слухається, диявол такий?

— Се, — каже Івась, — брат мій менший! Як уродився, то занесли його до хати, бо холодно було, от і жив я з ним усеньку зиму! Тепер тільки мене і знає, більше нікого. Було, вертаємо з дідом із млина, то він за сім верстов дух мій чує!

— О, — каже характерник, — у коней нюх, що куди тим собакам!

— Та в цього нюх кращий, ніж у моєї баби був, — каже Івась. — А та чула навіть те, що в сусідньому селі робиться… Ото вийде надвір, повітря понюхає да й каже: оцеє, каже, в Куделі кабана зарізали та смалять, а в Біденків хліб якраз печуть, та