Леонід Григорович Кононович - Пекельний звіздар

— Чому? — питає Козуб.

— Оберіг відпускає їх, щоб не мордувалися на сім світі, щоб не мордувалися на сім світі!

Мовчали всі, і тільки чутно було, як тріщать смолоскипи та хрипко сапає горбань під муром.

— А хто буде первим? — питається Івась.

Брязнув ланцюгами чаклун.

— Другим буде… другим, вража дитино! Він старий, як земля! Іще в Ладимира-князя служив і киян у Почайну заганяв, щоб їх попи-ромеї похрестили… а тепер смерти у Бога просить, смерти у Бога просить! Щодня просить, а її нема та й нема!

І горбань зареготався.

— А хто ж перший? — спитався характерник.

Та чаклун знай реготався, аж луна котилася підземеллям. Узяв характерник кочергу і хтів було знову тицьнути Скубрія в груди, та Івась перепинив його.

— Не треба, — каже.

— А то чого? — питається Козуб.

Сумно посміхнувся Івась.

— Хіба ж ти не втямив іще?

— Ні.

— Він первий і є, — каже малий козак. — На нього й отой запорожець показав, що я його зустрів у степу… та невтямки мені тоді було!

Та й замовк. Тихо зробилося в підземеллі, й тільки смолоскипи тріщали та живиця скапувала додолу палахкими краплями.

— Чи з тобою Дажбожий оберіг? — питає врешті чаклун.

— Зі мною, — каже Івась.

— Ну, то відпусти мене, бо вже пора…

Потягнув Івась за поворозки та й дістав із-за пазухи камінну ляльку. Глянув на неї чаклун і похитав головою.

— Авжеж, се він і є!.. Стільки людей лягло, аби зо світа його звести… а він знову вернувся!

І зареготався горбань, роззявляючи широкого жаб'ячого рота і брязкаючи залізними ланцюгами, а далі обличчя його посиніло, перекривившись нелюдською гримасою, а тіло струсонуло так, що якийсь із ланцюгів урвався і, свиснувши Івасеві коло вуха, вдарив у стіну. Простісінько на очах мінявся чаклун: він танув і танув, скапуючи на долівку, неначе віск, аж ось залізні пута звисли й загойдалися туди-сюди, гублячи додолу краплі того, що було ще хвилю тому людиною.

Як вийшли козаки із льоху, то Богун і каже:

— Коли б мені хто розказав про такеє диво, то я йому по гамалику надавав би за брехні! Треба б по чарці перехилити чи що…

— Шинкарі вже, певне, сплять, мов ховрахи, — мовив характерник.

— Дарма, — каже хтось із козаків, — збудимо!

Озирнувся Івась, аж тут і Ганжа з Кривоносом.

— Гайда, — кажуть. — Треба побалакати за все як годиться!..

Спустилися вони в січове передмістя та й завернули до шинку, де ото колись разом сиділи. Богун і заторготів шаблею в шибку.

— Кого се там лиха година принесла посеред ночі? — питаються у хаті. — Дня замало, еге?

— Одчиняй, вражий сину, бо нам випити хочеться! — каже Богун.

— А дулі не хочеться під самого носа? — питає шинкар. — Завтра приходь, обіяснику!

Як гахнув Богун руків'ям шаблюки у вікно, то воно й вилетіло к лихій матері.

— Ти кому се дулі сукаєш, чортова тінь?! Ти козацького звичаю не знаєш, січову старшину за ніщо держиш, еге? Ану одчиняй, бо хату запалимо… остатній раз кажу!

— А прив'язати його до стовпа, скурвого сина, — та киями, киями! — каже Івась.

Заметушилося в хаті й шатнулося притьма до дверей.

— Ой вей-мір, — каже шинкар, впускаючи їх до сіней, — таж я не бачив, що се такі славетні панове до мене добиваються! Цвіт низового лицарства, на всю Польщу та Вкраїну козаки! Аби знаття, що ви прийти маєте, то всеньку ніч не спав би та все чекав на вас, як на самих дорогих гостей! Напік би і насмажив найліпших потрав для такого ясновельможного панства!

— Ото неси на стіл, що маєш печеного і смаженого, — каже Богун, — та горілки побільш, то, може, ласки у нас заробиш, а не київ на майдані!

— А цьому козакові меду звари, — каже Кривоніс, показуючи на Івася. — Та хутчіш… одна нога тут, а друга там!

От випили вони по першій, Богун і каже до характерника:

— Та й що тепер думаєш робити?

— А що, — каже той, — що ж тут і гадати! їхати треба.

— Коли?

— А взавтра і виїжджати, коли ж іще!

— Оно й так уже забарилися! — вкинув Івась, тримаючи обома руками кварту з медом.