Себастьян Фолкс - Пташиний спів

у якій можливо розмістити ферму з усіма допоміжними будівлями, — тому нічого дивного, казав Рівз, то він не знайшов решток брата. «Ніби й нічого такого, але ж він був моєю плоттю та кров’ю», — додав він.

На третій день після обіду Стівена огорнуло серйозне хвилювання щодо впливу цієї події на солдатів у його в люді. Він почував себе непотрібною ланкою у ціпку: офіцери вищих чинів йому не довіряли, а солдати отримували накази прямо від сержантів — разом із моральною підтримкою.

Обстріл не вщухав.

Стівен коротко поговорив із Харрінгтоном — лейтенантом, який жив у одному бліндажі з Греєм, — а потім випив чаю, приготованого Райлі о п’ятій. Він вийшов надвір у вечірні сутінки. Почався дощ, але снаряди продовжували пролітати вздовж почорнілого горизонту, спалахуючи неочікуваними зірками у сіро-зеленій неспокійній темряві.

Близько півночі до бліндажу завітав Уїр — у нього закінчилося віскі і він хотів позичити трохи у Стівена. Він почекав, поки Грей вийде.

— Як відпочили? — поцікавився Стівен.

— То було давно, — відповів Уїр, добряче ковтнувши з фляги Стівена. — Ми вже три дні як тут.

— Ви ж під землею — там зараз безпечніше, ніж на поверхні.

— Солдати копаються там, а потім виходять нагору — а тут таке. Важко зрозуміти, де гірше. Це ж не може тривати вічно? Просто не може!

— Не хвилюйтесь, Уїре. Наступу не буде. Вони хочуть тут закріпитися. Ті гармати треба лише тиждень обкопувати.

— Ну й холоднокровна ви шельма, Рейзфорде! Скажіть що-небудь, аби мене перестало трусити.

Стівен запалив цигарку та поклав ноги на стіл.

— Хочете послухати снаряди чи про щось побалакати?

— Чорти б забрали того Фаєрбрейса з його вухами! Він навчив мене відрізняти гармати за звуком. Я тепер можу сказати одразу, якого він розміру, яка його траєкторія і якими будуть пошкодження.

— Вам наче подобалось, коли війна тільки почалася.

— Що? — перепитав Уїр, сідаючи рівно на стільці. Він мав кругле чесне обличчя, а світле волосся вже почало відступати від чола. Коли він знімав картуз, його нечесана шевелюра ставала дибки. Зараз на ньому був піжамний жакет, а під ним — плетений светр. Роздумуючи над словами Стівена, він відкинувся назад на стільці. — Можливо, в це важко повірити, але так — подобалось.

— Подивитися тільки на Прайса, нашого сержант-майора роти — він процвітав тут. А ви що? Відчуваєте себе самотнім?

— Я не хочу говорити про Англію, — відповів Уїр. — Зараз треба думати про те, щоб вижити. У мене там вісім чоловік під землею — а німці вже копають назустріч.

— Ну добре, — згодився Стівен. — Мені за півгодини треба іти перевіряти моїх людей.

Бліндаж трусонуло від вибуху величезного снаряду. Лампа, котра звисала з балки, загойдалася. Зі стелі посипалися шматочки землі. Уїр схопив Стівена за руку.

— Поговоріть зі мною, Рейзфорде, — він благав. — Поговоріть зі мною про що-небудь.

— Ну добре, я вам дещо скажу, — Стівен випустив з рота цівку диму. — Мені цікаво, що буде далі. Ваші каналізаційні пацюки риють у тунелях три фути завширшки, зігнуті у три погибелі. Мої солдати божеволіють під обстрілом. Від наших командирів нічого не чути. Я сиджу тут, розмовляю із солдатами, виходжу на патрулювання та лежу в грязюці з кулеметом, який ременем гризе мені шию. В Англії ніхто не знає, як воно тут. Якби вони подивилися на війну очами цих солдатів — вони б не повірили. Це не війна — це просто якесь дослідження, наскільки низько може впасти людина. Мене цікавить, до чого усе це дійде. Зараз це лише початок. Думаю, що дозволять речі і гірші за вже бачені нами. І мільйони хлопців та чоловіків — таких як Тіппер та Фаєрбрейс — будуть їх виконувати. Немає таких глибин, яких неможливо дістатись. Подивіться на їх обличчя, коли вони йдуть на відпочинок, — здається, що далі вони не витримають. Щось в них наче промовляє: ні, досить, ніхто на таке не здатен. Але ось вони виспались, поїли гарячого, попили вина — і можуть зробити навіть більше. Я вважаю, що стане гірше удесятеро, перш ніж усе це закінчиться. І мені цікаво, до чого вони можуть дійти. Якби не оця цікавість, я б уже пішов прямо в окопи до ворога і дозволив би себе вбити. Або сам би себе підірвав однією із цих гранат.

— Ви божевільний, — Уїр сидів шокований. — Ви що, не хочете закінчення війни?

— Звичайно ж, хочу. Але тепер, коли ми вже зайшли так далеко, я хочу зрозуміти, для чого.

Звуки снарядів наче наблизилися, і Уїра знову затрусило.

— Зараз ведуть змішаний обстріл. Польова гармата чергується із важкою артилерією. Інтервал десь...

— Заспокойтесь, — перебив його Стівен. — Нащо ви себе катуєте?

Уїр тримався за голову.

— Говоріть щось, Рейзфорде. Говоріть про що завгодно, крім цієї проклятої війни. Про Англію, про футбол, про жінок та дівчат. Про що завгодно.

— Про дівчат? Це так солдати називають своїх коханих?

— Давайте, про дівчат.

— Я вже давно про дівчат не думав. Постійний обстріл рятує від гріховних думок. Я ніколи тут