Марія Микіцей - Плетиво (Збірка віршів)

яка їх мізерна частка правитиме за орієнтири скільки дерев і стежок таких змінних і зникомих приведуть до колишніх обійсть якими пучками пальців намацати теплі стіни і вікна торкнути клямку дверей вирвані з корінням колись серед ночі чи приживетеся тут знову під глухий шум води з висохлих і засипаних землею криниць Під глухий шум води з висохлих криниць…

Юлія Баткіліна Колискова собі Ріка у зап’ястку затемна сповільнює хід. Ріка попід серцем зітхає – і місяць пірна. Я сплю, уповільнюю час. Я – непізнаний світ, І первісно тихо співає моя глибина. Зміїні сузір’я розмінюють шкіри на тлін, А ніч нескінченна, і ріки плюскочуть в мені. Я – сонне коріння розлоге в теплі, у землі, Я – стулена мушля, я – світ на холодному дні. Безпека солона і ніжна, м’яка, мов трава, І майже нечутно всередині море співа. * * * Тут небо – столітній сум, тут вода – нудьга, і щось вороги не плинуть по тій воді. Автобус у місто ходить щочетверга, якщо не зап'є водій. Сиди над брудною річкою і чекай, коли попливе і здохне усе не те, бо щастя нема, а рідненька нудьга гірка, а ти, хай там що, естет. Надвечір відмерзнуть ноги на бережку. Мороз чи брудна відлига усіх часів. І світ підкидає щоденно таких паскуд, наприклад, один сусід. Йому не дарма казали – ото трава чи що він вживає там, зрозумій іди, бо він на паркані драконів намалював,