Лоретта Граціано Брюнінг - Керуй гормонами щастя

зі своїми науковими концепціями, теорія про те, що збудники хвороб – це бактерії, уже в тому чи іншому вигляді висловлювалася протягом декількох десятиліть. Інакше кажучи, вирішальною стала думка того покоління людей, що сприймало ідею стосовно бактерій у той період свого життя, коли йшов активний процес мієлінізації їхніх нейронних зв’язків. Зрушення в суспільній свідомості сталося не тільки через те, що було зібрано достатньо даних, але й тому, що на зміну колишнім ученим мужам прийшли люди, які сприйняли цю інформацію в тому віці, коли їхній мозок відрізнявся найбільш високим ступенем нейропластичності.

Доктор Земмельвейс, якого не зрозуміли, відкинули й осміяли колеги, захворів на душевну хворобу і був відправлений до будинку для божевільних. За іронією долі, він помер від зараження крові, що почалося з невеликої ранки, що він її отримав, коли сварився з персоналом психіатричної лікарні під час його оформлення в заклад. Коли читаєш книжку, легко перейнятися ненавистю до світил медицини, що через них жертвами «лікарської чуми» стало стільки пацієнтів. Але краще поставити собі запитання «Який саме урок можна винести з історії Ігнаца Земмельвейса?». Ненависть до медичної спільноти ні до чого не веде.

Сьогодні багато хто з ворожістю ставиться до медиків. Цілком природно, що, коли хтось із близьких хворіє, у людині є прагнення щось зробити. Коли вона починає звинувачувати лікарів, її мозок сприймає це як дію. Хотілося б, щоб засоби лікування хвороб були простими і зрозумілими. На жаль, іноді минає не одне десятиліття, перш ніж з’ясовується правда щодо певної медичної процедури. Причиною смерті Джорджа Вашингтона стало кровопускання, що на ньому він особисто наполягав. Наше виживання залежить від нейронних зв’язків, що в нас уже сформовані.

Іноді професійне співтовариство виявляється не готовим сприймати важливу інформацію. Коли таке відбувається, ми не замислюючись звинувачуємо в усьому часи або сучасне суспільство. Книжка Нуланд демонструє, як це сталося в інший час та в іншому суспільстві. Ця історія допомагає нам краще зрозуміти поведінку, що є властивою для людей, а не звинувачувати у всьому за звичкою «поганих хлопців».

The Man Farthest Down: A Record of Observation and Study in Europe (Глибина падіння людини: хроніка спостережень та вивчення рівня життя у Європі. Букер Т. Вашингтон)

Майже сто років тому просвітник, оратор та письменник Букер Вашингтон спостерігав за тим, як штат Алабама, у якому він жив, заполонили іммігранти з Південної Європи. Він зацікавився причинами, що змусили їх покинути рідні країни та шукати щастя на іншому континенті. Щоб з’ясувати це, письменник вирушив у подорож Європою. Він узяв собі за мету визначити, у якій саме країні умови життя були найгіршими. Вашингтон побував у різних регіонах, і найглибшим «дном», на його думку, виявилася Сицилія. Можливо, він зупинився на Італії, оскільки його предками були італійці, що кілька поколінь тому емігрували до Лондона. Вашингтон переконливо змалював проблему використання дитячої праці на шахтах в Італії, оскільки сам у молодості працював у шахті в Західній Вірджинії.

Вашингтон дає нам наочний приклад подолання негативного мислення. Усі його книжки присвячені покращенню кожного наступного кроку, а не боротьбі з ворогами. Захопливо дивитися його очима на Європу початку ХХ століття, хоча картина, яку він змальовує, є вельми сумною. У цій книжці Вашингтон порівнює дійсність у європейських країнах з життям афроамериканців у США та робить висновок, що життя європейців є набагато важчим, що допомагає нам зрозуміти, якою насправді була ситуація ще 100 років тому. Це важливе знання, коли всі навколишні не перестають нарікати на те, як складно живеться сьогодні. Коли розумієш, наскільки важким було життя в США та Європі тоді, починаєш цінувати плоди прогресу та припиняєш скаржитися.

Noble Savages: My Life Among Two Dangerous Tribes (Нобель Саваджес: моє життя серед двох небезпечних племен. Наполеон А. Шаньйон)

Війни інтелектуалів не можуть не викликати захоплення, оскільки в таких ситуаціях емоції примітивного конфлікту завуальовано піднесеними міркуваннями. Це захоплива історія протистояння антрополога Наполеона Шаньйона та всього наукового антропологічного співтовариства після того, як Шаньйон провів кілька десятиліть серед первісних племен у джунглях Амазонки. У соціальних науках дані складно протестувати щодо відповідності реальності, як це робиться в точних дисциплінах. Зрештою, загальне визнання отримують відкриття, що відповідають загальноприйнятим очікуванням. У соціальних науках панувало твердження, що джерелом усіх бід є суспільство, тоді як первісні закони природи є гуманними та прекрасними. Наполеон Шаньйон наважився виступити проти цього твердження, зокрема вказавши на той факт, що приблизно третина дорослих чоловіків групи родинних індіанських племен яномамо помирають унаслідок конфліктів усередині племені, а ті воїни, що вижили, отримують більшу кількість дружин і зрештою у них більше дітей. Тож їхні шанси на поширення своїх генів є вищими. Проти Шаньйона пішли майже всі світила антропології. Я з цікавістю читала цю книжку, бо більшу частину життя провела в академічному середовищі, де постійно спостерігала за соціальним суперництвом такого ґатунку. На мене теж тиснули, щоб я дотримувалася загальноприйнятої точки зору на шкоду всім фактам. Я із задоволенням пішла за Шаньйоном у його відмові підкоритися стадній поведінці.

Country Driving: A Journey Through China from Farm to Factory (Поїздка селом: Мандрівка крізь Китай від ферм до фабрик. Пітер Гесслер)

Наразі Китай переживає активний процес урбанізації. Пітер Гесслер у своїй книжці вивчає, чим саме керуються люди, що полишають рідні села, їдучи до міст, і ті, які залишаються. Нелегкому життю китайських робітників присвячено чимало книжок. Однак Гесслера цікавить саме процес прийняття рішення: він описує зусилля людей, що прагнуть скористатися новими можливостями, а його спостереження за людською суттю викликали в мене усмішку протягом усієї розповіді.

Гесслер прибув до Китаю як волонтер у складі Корпусу Миру і залишився в Пекіні як журналіст. Він орендував невеликий сільський будиночок із видом на Велику китайську стіну, щоб у тиші та спокої присвятити себе письменництву. Село було лише за дві години їзди від Пекіна, але було майже покинутим через урбанізацію. Місцеві жителі, сусіди Гесслера, намагалися виживати, заробляючи на іноземних туристах, що приїжджають подивитися на Велику китайську стіну. На жаль, ця ділянка стіни не є відреставрованою, і для китайців середнього класу село залишається тим місцем, що з нього необхідно якомога швидше їхати. Гесслер багато спілкувався зі своїми сусідами та розповів нам їхні історії