Террі Пратчетт - Химерне сяйво

— Я нічого не казав!

— Як це — не казав, ти, дурисвіте! — закричала Бетан. — Ми бачили, як ти ворушив губами і таке інше!

Ринсвінд заплющив очі.

Він відчував, як у його розумі Заклинання чкурнуло, щоб сховатися де-небудь від його свідомості, щось собі бурмочучи.

— Ну добре, добре, — сказав він. — Навіщо так кричати. Я... я не знаю, звідки мені це відомо, я просто знаю...

— Шкода, ми б залюбки послухали.

Вони завернули за ріг вулиці.

В усіх містах на узбережжі Округлого моря є спеціальні місця для поклоніння богам, яких на Диску — вишукане розмаїття. Зазвичай там було людно і не надто видовищно з архітектурної точки зору. Храми найстарших богів, звісно, були великі та розкішні, біда в тім, що пізніше боги почали домагатися рівності, і вже незабаром священні місця зарясніли флігелями, прибудовами, переоблаштованими мансардами, півпідвальними приміщеннями, мініатюрними помешканнями, капличками і безстроковим таймшером, адже жоден бог не припускав і думки про те, щоб жити деінде, окрім священного кварталу, який радше перетворився на елітний гуртожиток. Тут зазвичай були запалені водночас триста різновидів ароматичних паличок, а галас з легкістю долав больовий поріг, бо всі жерці навперейми намагалися скликати свою частину пастви на молитву.

Проте саме на цій вулиці панувала мертва тиша, та особливо неприємна тиша, яка буває, коли сотні наляканих і розгніваних людей завмирають на місці.

Чоловік, що стояв скраю натовпу, повернувся і сердито зиркнув на новоприбулих. У нього на чолі була намальована червона зірка.

— Що... — почав Ринсвінд і замовк на півслові, вражений тим, як голосно прозвучав його голос, — що це?

— Ви — чужі? — спитав чоловік.

— Власне кажучи, ми знаємо один одного досить... — почав пояснювати Двоцвіт, та не закінчив. Бетан показувала їм рукою на вулицю позаду себе.

На кожному храмі була намальована зірка. Особливо велика зірка була намазюкана на кам’яному оці при вході до храму Сліпого Іо, Верховного бога.

— Ох, — зітхнув Ринсвінд. — Іо неабияк роздратується, коли це побачить. Гадаю, друзі, нам не варто тут швендяти.

Натовп зібрався перед грубо змайстрованою трибуною посередині широкої вулиці. Упоперек неї був натягнутий великий банер.

— Я не раз чула, що Сліпий Іо бачить усе, що відбувається в кожному куточку світу, — тихо мовила Бетан. — Чому ж він...

— Тихо! — цитьнув на неї чоловік, що стояв поблизу. — Дахоні говорить!

На трибуну піднявся чоловік — високий, худорлявий, з кучмою волосся, схожою на велику кульбабу. Серед юрби не почулося вітального гомону, лише одностайне зітхання. Він почав свою промову.

Ринсвінд слухав і потрохи ціпенів від жаху.

— А де ж були боги? — говорив чоловік. — Вони забралися геть. Можливо, їх ніколи і не було. Хто насправді може пригадати, що бачив їх на власні очі? А тепер нам послали оту зірку...

Спокійний, виразний голос все говорив та говорив, промовляючи слова на кшталт «очиститися», «відректися» та «спокутувати», і пропікав мозок, наче розпечений меч. А де були чарівники? З усією своєю магією? Чи ж вона взагалі коли-небудь діяла, чи нам просто хотілося в неї вірити?

Ринсвінд почав не на жарт переживати, що боги можуть почути про те, що тут коїться, і так розлютитись, що на горіхи дістанеться всім, хто випадково опинився поблизу.

Але чомусь здавалося, що навіть гнів богів був би кращим, ніж чути отой голос. Зірка — все ближче, провадив він, і її страшний вогонь може відвернути тільки... тільки... Ринсвінд не був впевнений, що добре почув, та у нього майнуло видіння мечів, і стягів, і воїнів зі скляним поглядом. Той голос не вірив у богів, що, на думку Ринсвінда було цілком справедливим, проте він не вірив також і в людей.

Висока постать у капюшоні, що стояла ліворуч від Ринсвінда, штовхнула його. Він обернувся... і побачив прямо перед собою череп у чорному капюшоні, що скалив до нього зуби.

Чарівники, як і коти, здатні бачити Смерть.

Порівняно зі звуком того голосу Смерть видавався значно приємнішим. Він прихилився до стіни, поставивши збоку при стіні свою косу. Кивнув Ринсвіндові.

— Прийшов позловтішатися? — пошепки спитав Ринсвінд. Смерть стенув плечима.

— Я ПРИЙШОВ ПОДИВИТИСЬ НА МАЙБУТНЄ, — відповів він.

— Оце — наше майбутнє?

— МОЖЛИВЕ МАЙБУТНЄ, — мовив Смерть.

— Воно — жахливе, — сказав Ринсвінд.

— СХИЛЬНИЙ ПОГОДИТИСЬ З ТОБОЮ, — сказав Смерть.

— Я думав, ти радо підтримаєш такий розвиток подій!

— НЕ ТАКИЙ, СМЕРТЬ ВОЇНА, ЧИ СТАРОГО ЧОЛОВІКА ЧИ МАЛОЇ ДИТИНИ — ОСЬ ЦЕ Я РОЗУМІЮ І ПРИХОДЖУ, ЩОБ ПОЗБАВИТИ ЇХ МУКИ І ПРИПИНИТИ СТРАЖДАННЯ. ТА Я НЕ РОЗУМІЮ, КОЛИ ОТАК УМИРАЄ РОЗУМ.

— З ким ти говориш? — спитав Двоцвіт. Декілька учасників масового заходу обернулися і підозріло дивилися на Ринсвінда.

— Ні з ким, — відповів Ринсвінд. — Може, ми підемо звідси? У мене розболілася голова.

На цю хвилю вже ціла групка людей, що стояли в самому кінці юрби, щось буркотіла, киваючи на них. Ринсвінд схопив своїх друзів і потягнув за ріг.

— Сідайте на коней і гайда звідси, — сказав він. — У мене недобре передчуття, що...

Чиясь рука лягла йому на плече. Він обернувся. Пара затуманених сірих очей на круглій лисій голові, посадженій на крупне м’язисте тіло, втупилася в його ліве вухо. На чолі в чоловіка була намальована зірка.

— Ти скидаєшся на чарівника, — інтонація, з якою були сказані ці слова, свідчила, що він вважає це вельми нерозумним, а може, навіть фатальним.

— Хто, я? Ні, я — клерк. Так. Клерк. Точно, — сказав Ринсвінд.