Террі Пратчетт - Химерне сяйво

— Це дуже важливо, — зауважив Двоцвіт з серйозним виглядом. — Якби люди не забували про мораль, нам би не загрожувало зіткнення з зірками.

Якусь хвилю вони мовчки осмислювали почуте. Тоді Двоцвіт жвавим голосом сказав:

— Це треба відсвяткувати. У мене є трохи печива і вода, а у вас, можливо, знайдеться ще трохи тієї в’яленої конини.

— Гаразд, — мляво відгукнувся Ринсвінд. Він поманив Коєна набік. Зі щойно підстриженою бородою старому можна було б дати не більше сімдесяти, у присмерках.

— Це ти — е-е... серйозно? — спитав він. — Ти справді збираєшся з нею одружитися?

— Звішно. Маєш щошь проти?

— Та ні, не маю, звичайно, але... ну, їй же всього сімнадцять, а ти, як би це сказати, вже в солідному віці.

— Чаш втихомиритишь і жажити шімейним життям, хочеш шкажати?

Ринсвінд намагався знайти потрібні слова.

— Ти на сімдесят років старший за неї, Коєне. Ти впевнений, що...

— Знаєш, я вже був колишь одружений. І чудово пам’ятаю, що воно таке, — ображено сказав Коен.

— Ні, я мав на увазі інше, тобто в плані фізіології, йдеться про... ну, ти ж розумієш, різницю у віці і все таке. Це стосується здоров’я, адже так? А...

— О-о, — мовив Коен задумливо, — я бачу, куди ти хилиш. Фіжичне навантаження. Я про це якошь не подумав.

— Авжеж, — сказав Ринсвінд, підводячись. — Так, гм, цього слід було очікувати.

— Тут є над чим задуматишь, твоя правда, — відказав Коен.

— Сподіваюсь, я нічого не зіпсував.

— Ні-ні, — не дуже переконано сказав Коен. — Не проши вибачення. Добре, що ти мені про це нагадав.

Він обернувся і подивився на Бетан, яка помахала йому рукою, а тоді підвів погляд на зірку, що тьмяно горіла у захмареному небі.

Врешті він озвався:

— Небежпечні чаши наштали.

— Це факт.

— Хтожна, що принеше нам жавтрашній день?

— Не я, в усякому разі.

Коен поплескав Ринсвінда по плечу.

— Інколи ми прошто мушимо йти на ризик, — сказав він. — Не ображайшя, та думаю, ми таки одружимося, як жапланували, і гм... — поглянувши на Бетан, він зітхнув, — жалишаєтьшя шподіватишь, що вона — доштатньо шильна.

Під полудень наступного дня вони в’їхали у невеличке, обнесене глиняним муром місто, що примостилося серед все ще зелених, пишних лук. Чимало людей, здавалося, якраз навпаки — покидали місто. Повз них з гуркотом проїжджали величезні фіри. Різна домашня худоба чередою рухалася вздовж узбіччя шляху. Старі пані тупцяли повз них, тягнучи за собою увесь свій маєток, ще й стіжки сіна на спині.

— Чума? — запитав Ринсвінд, спинивши якогось чоловіка, що штовхав уперед віз, на якому було повно дітлахів.

Незнайомець похитав головою.

— Ні, то через зірку, друже, — відповів він. — Ти що — не помітив її у небі?

— Ну так, важко не помітити.

— Кажуть, вона вріжеться в нас у Кнур-вечір, і тоді усі моря закиплять, усі держави на Диску впадуть, а королів звергнуть, і міста перетворяться на дзеркальні плеса, — пояснив чоловік. — Я втікаю в гори.

— Там, певно, можна врятуватись? — в голосі Ринсвінда прозвучав сумнів.

— Ні, з висоти просто краще буде спостерігати!

Ринсвінд повернувся до своєї групи.

— Всі сполошилися через оту зірку, — сказав він. — Схоже на те, що в містах практично нікого не залишилось, вони усі нею дуже перелякані.

— Не хочу нікого полошити, — озвалася Бетан, — та чи не здається вам, що стало якось не за сезоном спекотно?

— Вчора вночі я казав те ж саме, — сказав Двоцвіт. — Було спекотно, як на мене.

— Підожрюю, буде ще гарячіше, — буркнув Коен. — Їдьмо вже до мішта.

Вони неквапом їхали порожніми вулицями, де майже зовсім не було видно людей. Коен увесь час видивлявся вивіски крамарів, аж доки не смикнув за віжки свого коня і сказав:

— Ось те, що я шукав. Ви їдьте і жнайдіть храм зі швящеником, а я шкоро до ваш приєднаюшя.

— Ювелірна крамниця? — здивувався Ринсвінд.

— Це — шюрприз.

— Непогано було б дістати десь і нову сукню, — сказала Бетан.

— Гаражд, вкраду для тебе шукню.

В цьому місті було щось незрозуміло-гнітюче, подумав Ринсвінд. І також щось дуже підозріле.

Майже на кожних дверях була намальована велика червона зірка.

— Як моторошно, — сказала Бетан. — Так наче люди радо чекають тут цю зірку.

— Або навпаки — оберігаються від неї у такий спосіб, — припустив Двоцвіт.

— Це не спрацює, — втрутився Ринсвінд, — вона надто велика, — він побачив, що всі звернули свій погляд на нього.

— Це ж логічно, хіба ні? — спробував пояснити він.

— Ні, — сказала Бетан.

— Зорі — це маленькі небесні світила, — мовив Двоцвіт. — Якось одна з них впала біля мого дому... велика біла штука, завбільшки з будинок, жевріла ще пару тижнів, перш ніж загаснути.

— Ця зірка — зовсім інша, — сказав якийсь голос. — Великий А’Туїн виповз на узбережжя всесвіту. Це — великий космічний океан.

— Звідки ти знаєш? — спитав Двоцвіт.

— Знаю — що? — не зрозумів Ринсвінд.

— Те, що ти щойно сказав. Про узбережжя і