Террі Пратчетт - Химерне сяйво

Херрена скинула Двоцвіта зі свого коня і потягнулася за клинком. Двоцвіт спробував підвестися, чим схарапудив коня іншого найманця — той став дибки, а його вершник зісковзнув на землю, опинившись достатньо близько від Ринсвінда, щоб він міг щосили двигнути його ногою по голові. Ринсвінд ніколи не заперечував, що він — боягуз, але навіть боягузи обороняються у безвиході.

Руки Вімза схопили його за плече, і кулак завбільшки з середнього розміру камінь заліпив йому по голові.

Падаючи, чарівник почув, як Херрена незворушним голосом сказала:

— Вбийте їх обох! А я подбаю про цього старого дурня.

— Гаразд! — сказав Вімз і повернувся до Двоцвіта з мечем напоготові.

Ринсвінд бачив, що він вагається. На якусь хвилю все стихло, тоді вже й Херрена почула той плескіт, з яким Багаж випірнув на берег, стікаючи водою.

Вімз нажахано на нього витріщився. Меч випав у нього з руки. Він розвернувся і дременув у млу. Наступної миті Багаж перестрибнув через Ринсвінда і погнався слідом за ним.

Херрена зробила випад мечем у бік Коєна — він відбив напад і захрипів, відчувши гострий біль у руці. Клинки знову зійшлися, дзвінко брязнувши, — тут Херрені довелося відступити, бо підступний удар варвара мечем знизу вгору ледь не залишив її без зброї.

Ринсвінд подибав до Двоцвіта і легенько його смикнув.

— Треба звідси вшиватись, — сказав він безсилим голосом.

— Це просто клас! — не стримав емоцій Двоцвіт. — Ти бачив, як він...

— Так, так, ходімо.

— Але я хочу... слухай, а ти — молодець!

Меч Херрени вислизнув з її руки і застряг, хилитаючись, у грязюці. Вдоволено гмикнувши, Коен відвів руку з мечем назад, тоді раптом втупився зизим оком просто перед собою і, неголосно скрикнувши від болю, застиг як вкопаний.

Херрена здивовано на нього вирячилася. Потім обережно рушила туди, де з болота стримів її власний меч, а коли й по тому нічого не сталося, вона схопила його, хутко перевірила центр рівноваги і знову встромила погляд у Коєна. Він же лиш водив повними муки очима за нею, поки вона обережно обходила його по колу.

— Йому знову защемило спину! — прошепотів Двоцвіт. — Що будемо робити?

— Побачимо, чи нам вдасться спіймати коней.

— Так, — сказала Херрена, — я не знаю, хто ти такий і чому ти тут, я проти тебе особисто нічого не маю, ти ж розумієш.

Вона обома руками підняла меч над головою.

В імлі щось несподівано промайнуло, і наступної миті почувся глухий звук, наче когось вдарили чимось важким і дерев’яним по голові. Херрена остовпіла, а тоді звалилася долілиць на землю.

Бетан впустила гілляку, яку тримала в руках, і поглянула на Коєна. Схопивши його за плечі, вона вперлася йому коліном у поперек та вправно сіпнула, перш ніж відпустити.

На його обличчі розлився вираз блаженства. Він спробував розігнутися.

— Мене відпуштило! — вигукнув він. — Моя шпина! Все минулошя!

Двоцвіт повернувся до Ринсвінда.

— Мій тато в таких випадках завжди рекомендував повисіти на дверях, тримаючись руками за одвірок, — зауважив він так, наче бесідував з друзями за горнятком кави.

Вімз дуже обережно продирався крізь чахлі, оповиті туманом дерева. Просякле вологою повітря приглушувало всі звуки, та він був певний, що впродовж останніх десяти хвилин не було до чого прислухатися. Він дуже повільно обернувся, а тоді дозволив собі нарешті полегшено видихнути. Він ступив під прихисток чагарів.

Щось тицьнулося йому під коліна, зовсім легенько. Щось кутасте.

Він глипнув униз. Там, здавалося, було значно більше ніг, ніж треба.

Прозвучав короткий різкий лязкіт.

Багаття було малесенькою цяткою світла на тлі навколишнього ландшафту.

Місяць ще не зійшов, але на обрії було помітно м’яке мерехтливе сяйво нової зірки.

— Вона тепер кругла, — сказала Бетан. — подібна на крихітне сонце. І, напевне, стає дедалі гарячішою.

— Перестань, — озвався Ринсвінд. — Мені й без того вистачає переживань.

— А я от ніяк не можу второпати, — сказав Коен, якому саме розтирали спину, — як це так вони тебе шхопили, що ми нічого не почули. Ми б і не ждогадалися, якби твій Багаж не штрибав на місці, як жнавішнілий.

— І не скімлив, — додала Бетан. Усі на неї витріщились.

— Ну, тобто в нього був такий вигляд, наче він скімлить, — сказала вона. — Як на мене, це направду було досить зворушливо.

Чотири пари очей звернулися до Багажу, який сидів, підібравши ніжки, по інший бік багаття.

Зачувши їх, він встав і демонстративно перейшов у затінок.

— Шамостійно харчуєтьшя, — сказав Коен.

— Ніколи не губиться, — погодився Ринсвінд.

— Відданий, — підтримав його Двоцвіт.

— Мішткий, — продовжив Коен.

— Хоч і не сказав би, що люб’язний, — сказав Ринсвінд.

— Чи ти, бува, не думав його продати? — спитав Коен.

Двоцвіт похитав головою.

— Гадаю, він би не зрозумів, — сказав він.

— Певна річ, — погодився Коен. Він сів і прикусив губу, міркуючи. — Бачиш, я тут приглядав подарунок для Бетан. Ми збираємошь одружитишя.

— Ми подумали, що ти маєш довідатись про це першим, — мовила Бетан і зашарілася.

Ринсвінд не встиг піймати погляд Двоцвіта.

— Що ж, це дуже, е-е...

— Як тільки нам трапиться місто, де є священик, — сказала Бетан. — Я хочу, щоб все було як годиться.