Мирослава Горностаєва - Син сонця

пішов, вважаючи, що з нього буде досить і наступного дня. Воїн вже просто не міг бачити ні Бгішми ні Дрони. Образа тяжким каменем лягла на душу. Аби не присяга та не Дурьйодгана, Вайкартана давно б уже покинув Гастінапур.

Ввечері на вулицю колісничних несподівано заявився Дурьйодгана. Князь приїхав на бойовій колісниці, маючи при собі лише суту та кількох охоронців. Стара Радга не розгубилась, а всадовила високого гостя на найкращих подушках, послала молодшого онука розшукати сина і власноручно напекла коржиків.

Карна, що вправлявся зі старшими синами в бою на мечах біля Ґанги, поспішив додому і побачив, що Дурьйодгана запихається кхіром та коржиками, ревно вихваляючи хазяйку дому.

— Вітаю, Карно! — сказав гість, — я ж у тебе ще ніколи не був..

— Ну, і як? — засміявся Карна.

— Оце вперше їм і не боюся, що мене отруять, — серйозно мовив князь Гастінапуру, — Карно, я маю до тебе невідкладну справу!

— Що сталося, друже?

— Я тут порадився де з ким… Але мені потрібна твоя допомога…

— Яка, друже?

Дурьйодгана позирнув на Радгу. Жінка одразу ж згадала, що їй треба простежити за тим, як наймички пораються біля корів.

— А ви їжте, синочки, і розмовляйте… Ой, вибачте, ваша милосте!

Дурьйодгана широко усміхнувся, чим не грішив зроду, і сказав лагідно:

— Не тривожтесь, ненька Радга, ми з вашим сином побратими, а отже ви не помилилися.

— Чудова жінка, — мовив князь Гастінапуру, коли Радга вийшла, — тобі пощастило з матір'ю, Карно!

Вайкартана ледь усміхнувся, а тоді спитав:

— Що ж сталося, князю?

— Я хочу, — сказав Дурьйодгана тихо, — взяти заручником Крішну Васудеву!

— Ти збожеволів! — мовив Карна так само тихо, — ти не смієш чіпати посланника!

— Він поводиться не як посланник! — вигукнув Дурьйодгана, забувши про обережність, — він свідомо ображає нас!

— Зупинись, друже, — мовив Карна благально, — не дай гніву опанувати себе! Можливо, Темноликий і розраховує на якийсь необережний крок з твого боку… Від тебе одвернуться союзники як від злочинця! Зупинись!

— Може ти і маєш рацію, — зітхнув Дурьйодгана, — про це я не подумав. Але ж плян був чудовий…

— Чудовий плян! — вигукнув Карна, — у Гастініпурі Крітаварман зі своїми найманцями! Ти що, думаєш, що врішнійці не захистять свого володаря? Чудовий плян! Хто підказав тобі таку дурість?! Отой невіглас Дугшасана?

— А як ти вгадав? — розгублено спитав Дурьйодгана.

— Бо сам ти не настільки божевільний, аби зачіпати Темноликого! Згадай про Шишупалу! Його кров бризнула мені на одежу! Крішна — то не Арджуна, не Юдгішпїра, та й не ми з тобою! Він не розмовляє, а діє, при чому — блискавично! Ми з тобою зараз розважаємо над неправедним вчинком, а володар Двараки, аби мав у такому потребу, не завагався б ні хвилини! Краще мати таку людину як не союзником, то непевним приятелем! Але не ворогом!

— Та ти чи не боїшся його? — прищулився Дурьйодгана.

— Він не такий, як ми, — серйозно відповів Карна, — я можу любити, ненавидіти, гніватись, жаліти… Бо я — людина, хоча і маю в жилах нелюдську кров. Темноликий же не любить, і не ненавидить, ніколи не гнівається і нікого не жаліє. Він і Шишупалу-то вбив спокійно, з холодним розрахунком. Наче роздушив мураху. Так, я його боюсь, як бояться повені чи землетрусу. Але боротись з ним не відмовляюсь, якщо тебе цікавить саме це.

— Ну, гаразд, — сказав Дурьйодгана примирливо, — я давно помітив, що мені щастить, коли я тебе слухаю.

— Заспокойся, — всміхнувся Карна, — і з'їж коржика…

Князь Гастінапуру із задоволенням пригостився ще і сказав сміючись:

— Карно, друже, тепер я розумію, чому ти ніколи не знаєш страху, ані заздрості!

- І чого ж це? — спитав Карна жартобливо.

— Бо ти завжди їв приготоване з любов'ю і спав не боячись, що не прокинешся зранку, — серйозно відповів Дурьйодгана, — ти ж будеш завтра на раді? Прийди, Вайкартано! Я знаю, що Дід Куру довів тебе трохи не до сказу, але прийди, будь ласка! Задля мене!

Карна кивнув на знак згоди. Потім він провів високого гостя до колісниці, яку вже обліпили дітлахи і обступили цікаві.

— Чого він приїжджав? — поцікавилась Радга, коли князь Гастінапуру відбув, поштиво попрощавшись з хазяйкою дому.

— Поїсти коржиків, — посміхнувся Карна.

— Жартівники! — пирхнула Радга, — дивись-но… Кажуть, що князь Гастінапуру злющий та пихатий. А він такий ввічливий! І коржики їв… Це після палацових ласощів! Не інакше, як з чемности.

— Та ні, - зітхнув Карна, — йому справді сподобалось. Ох, мамо… Кривавий вузол зв'язав наші долі! Я і радий би відступитись, та не можу.

Прийом видався з тих, на яких Карна найдужче нудьгував. Щоправда, промову Темноликого він вислухав з цікавістю. Крішна нагадував про Рід, про обов'язки перед Родом, та закликав дві гілки роду Куру до примирення.

" Всі говорять, що володар Двараки зневажає і звичаї і Рід, — думав Карна, — недарма його звуть Джанарданою. Коли ж він щирий? І як розгадати цю людину? Та чи людина він взагалі? Може це й справді розгніване Божество землі, на яку колись ступили озброєні загони аріїв…»

Уривки промов ледве досягали задуманого Карни. До старійшин, які вмовляли Дурьйодгану скоритись, приєдналися і брагмани. Один з них якраз оповідав історію про мудреця Яяті, котрий втратив небесний світ через непомірну гординю.

— Карно, — прошипів Дурьйодгана, — та ти чи заснув? Що нам робити?

— Стояти на своєму, — тихо озвався Карна, — як тільки Юдгіштгіра отабориться у Індрапрастзі, то одразу ж піде на тебе війною, і хто-зна на чий бік стануть кшатрії Гастінапуру, хоч вони тобі і присягали. А нині, союз з панчалами зробив з Князя Справедливости завойовника, котрий веде на свою землю чужинців. Миру не буде, друже, бо все зайшло задалеко… Лише наша кров має