Олександр Грін - Пурпурові вітрила

очей у шаленому натовпі, потім озирнувся, з хвилюванням очікування і з іменем, яке вперше, за три дні, знову зазвучало як чітко сказане поруч: «Біче Сеніель». І я побачив її незабутнє обличчя.

З цієї хвилини думка про неї не покидала вже мене, і я пішов у напрямку головного руху, який завертав від набережної через відкритий з одного боку майдан. Я був у невідомому місті, — відчуття, яке я надто люблю. Але, крім того, він постав мені в світі невідомого торжества, і, поринувши в заразливо яскраву суєту, я почав розглядати, що відбувається навколо; я брів собі поволі і нікого не розпитував, так само, як ніколи не хотів знати назви квітів, які вразили мене своєю красою і оригінальністю. Згодом я відкрив ці назви. Але хіба вони додавали фарб і пелюсток? Ні, лише на квітку наче сідав жук, якого не скинеш.

Розділ XXII

Я знав, що вранці побачу інше місто — місто, як воно є. Воно відрізнятиметься від того, яке я бачу зараз, — викладене, у темряві, листовим золотом світла, яке осяває причілки. Це були здебільшого двоповерхові кам’яниці, обнесені навісами веранд і балконів. Вони стояли тісно, сяючи розкритими вікнами та дверима. Іноді за рогом даху чорніли віяла пальм; подекуди їхній яскраво-зелений блиск, сильніший унизу, вказував невидиму за стінами ілюмінацію. Надмір паперових ліхтарів усіх барв, форм і малюнків заважав розгледіти справжні риси міста. Ліхтарі звисали впоперек вулиць, палали на поручнях балконів, серед килимів; фестонами тяглися вдалину. Іноді перспектива вулиці нагадувала балет, де вогні, квіти, коні й мальовнича тиснява людей, які вийшли з тисячі казок, у масках і без масок, змішували шум карнавалу з музикою, що грала по всьому місту.

Що більше я спостерігав за усім довкола, двічі перейшовши прибережний майдан, перш ніж остаточно обрати напрямок, то ясніше бачив, що карнавал не був штучними веселощами, ні веселощами з обов’язку або наказом — городяни були воістину одержимі розмахом, якого набула витівка, і тепер розмах цей страшенно захоплював їх, тамуючи, можливо, чимраз більшу спрагу загального строкатого оглушення.

Я рушив, нарешті, довгою вулицею в правому кутку майдану і потрапив так вдало, що інколи мав зупинятися, щоб пропустити процесію вершників — якихось середньовічних бандитів у латах або чортів у червоних трико, що сиділи на мулах, прикрашених дзвіночками і стрічками. Я вибрав цю вулицю через перевагу її сходу вглиб і вгору міста, розташованого рядами терас, оскільки тут, у кінці кожного кварталу, містилося декілька сходин з плитняку, через що автомобілі та громіздкі карнавальні екіпажі не могли рухатись, але не один я шукав такої переваги. Натовп був такий густий, що народ йшов просто бруківкою. Це був безцільний рух заради руху і видовища. Мене обганяли доміно,[25] блазні, чорти, індіанці, негри, «такі» і справжні, яких насилу можна було відрізнити від «таких»; жінки, оповиті газою,[26] в стрічках та пір’ї; майоріли короткі і довгі кольорові спідниці, засіяні блискітками або обшиті білим хутром. Блиск очей, лукава таємничість напівмасок, загони матросів, які прокладають дорогу, махаючи пляшками і ловлячи когось у натовпі з реготом і вереском; п’яні оратори на тумбах, яких ніхто не слухав або ненавмисне зіштовхував ліктем; дзвін дзвіночків, кавалькади принцес і ґризеток,[27] які сиділи на атласних попонах породистих скакунів; скупчення біля дверей, де в тумані мелькали скажені обличчя та стиснуті кулаки; п’яні чоловіки врозтяж на бруківці; кішки, які боягузливо скрадаються, сунучи додому; ніжні голоси й хрипкі вигуки, пісні й струни; звук поцілунку і хори криків далеко, — такий настрій панував у Гель-Г’ю цього вечора. Під фантастичним прапором тяглося грізне полотно навісів торгових скринь, де продавали лимонад, фісташкову воду, воду з льодом, содову і віскі, пальмове вино і горіхи, цукерки й конфетті, серпантин і хлопавки, петарди і маски, кульки з липкого тіста і колючі сухі горіхи, на кшталт реп’яха (щоб видерти їхні шпичаки з волосся або тканини треба було постаратися). Час від часу серед натовпу з’являвся велосипедист, перевдягнений у ведмедя, ченця, мавпу або П’єро, на жабо якого негайно прилипали ці влучно кинуті чіпкі колючі кульки. З’являлися велетні, попискуючи гумовою лялькою або бухаючи у величезні барабани. На верандах танцювали; я наштовхнувся на бал посеред бруківки і легко обійшов його. По балконах і під ногами було накладено так густо серпантину, що повітря шаруділо. Поки я дійшов, дістав кілька найрізноманітніших пропозицій: випити, поцілуватися, зіграти в карти, провести, потанцювати, купити — і жіночі руки безперервно снували переді мною, закликаючи округленим помахом здатися на загальне захоплення.

Бачачи, що чим далі, то важче йти, я вирішив звернути в провулок, де було менше руху. Повернувши ще раз, я опинився на вулиці, майже порожній. Праворуч від мене, загинаючи вліво і простуючи вгору, тяглася, стримуючи урвище, похила стіна з брил дикого каменю. Над нею, по невидимих знизу дорогах, безперервно стукали колеса, миготіли ліхтарі, вогні сигар. Я не знав, де я перебуваю щодо центру міста; постоявши, подумавши і вибравши зі свого фланелевого костюма всі колючі кульки і обібравши наляпане клейке тісто, яке слід було б заборонити, я рушив угору у відносній темряві. Я поминув веранду, де, підбігши до її краю, напівосвітлена жінка перехилилася до мене, тихо покликавши: «Це ви, Сульте?» — з любов’ю і побоюванням у затремтілому голосі. Я вийшов на світло, і вона, зніяковіло засміявшись, зникла.

Піднявшись до бруківки, що перетинала цю вулицю, я знову потрапив у денний гомін і нічне світло й пішов ліворуч, наче усвідомлюючи, що маю прийти до вершини кута тих двох напрямів, за якими йшов спочатку і потім. Я був на широкій, залитій асфальтом вулиці. В її кінці, неподалік, бовваніла площа. Туди стримів натовп. Через голови, що пересувалися попереду мене з швидкістю сутички, я побачив статую, яка підносилася над рухом. Це була мармурова фігура жінки з піднесеним обличчям і простягнутими руками. Проштовхуючись до неї у натовпі, я не надто вловлював її позу і весь вигляд.

Врешті-решт, я підійшов близько, так, що побачив викарбуваний під ногами її напис і прочитав його. Він складався з таких слів: «Та, що біжить по хвилях».

Коли я прочитав ці слова, світ потемнів, і слово, одне слово могло б пояснити все. Але його не було. Ніщо не змогло б відвернути мене від цього напису. Він був у моїй душі, і разом з тим час мав справити свій таємничий вплив, щоб раптове стало доступно роботі думки. Я підняв голову і обміряв