Олександр Грін - Пурпурові вітрила

статую поглядом з голови до ніг. Скульптор робив її з любов’ю. Я бачив це з безпомилкового відчуття художньої удачі. Всі лінії тіла дівчини, що підняла одну ногу, штовхаючись іншою, були виразні й переконливі. Я бачив, що її дихання почастішало. Її обличчя було не тим, яке я знав, — не цілком тим, але вже те, що я одразу впізнав його, показувало, як наблизив тему художник і як, серед безлічі посталих перед ним облич, сказав: «Ось цьому судилося стати тим обличчям, яке єдино можна викарбувати». Він дав їй одяг непомітної форми, подібної до тієї, яка виникає в уяві, — без відчуття тканини; зробив його бганки прозорими і поворушив їх. Вони припали спереду, на вітрі. Не було неможливих мармурових хвиль, але вираз стрункої відразливої ноги, що відштовхувалася, передавалося відчуттям, вільним від тяжкості. Її мармурові очі, ці умовно видющі, але сліпі при невмінні зобразити їх, очі статуї, здавалося, дивляться крізь мармурову тінь. Її обличчя посміхалося. Тонкі руки, витягнуті з силою внутрішнього пориву, яким хочуть випередити самий біг, були прекрасні. Одна рука ледь помітно пригинала пальці долонею вгору, інша складала їх у нетерплячий, чудовий жест душевної гри.

Справді, це було так: вона з’явилась, як рука, що гріє і веселить серце. І як не відокремлено від усього, на високому п’єдесталі з мармурових морських див, стояла «Та, що біжить по хвилях» — була вона не одна. За нею виднів високо піднятий хвилею бушприт величезного корабля, що ніс над водою цю постать, — прямо, вперед, розтинаючи місто і ніч.

Настільки я володів почуттями, щоб відрізнити незалежне враження від враження, котре виникло з більшою силою лише тому, що його зумовили обставини. Ця статуя була центром — головним словом усіх інших вражень. Тепер мені здається, що я чув тоді шум натовпу, але точно не можу стверджувати. Я отямився, тому що на моє плече твердо і виразно лягла чоловіча рука. Я відступив, побачивши, що на мене уважно дивиться незнайомець у трикутному капелюсі зі срібним поясом навколо талії, затягнутої в старовинний сурдут. Червоне сиве обличчя з тріпотливою від подиву бровою миттю змінило вираз, коли я запитав, чого він хоче.

— A! — мовив чоловік, а оскільки нас штовхали герої і героїні усіх п’єс усіх часів, відійшов ближче до пам’ятника, зробивши мені знак наблизитися. З ним було ще кілька людей у різних костюмах і троє в масках, які стояли, наче теж вимагаючи або чекаючи пояснень.

Чоловік, який сказав «А», правив далі:

— Здається, нічого не сталося. Я торкнув вас тому, що ви стоїте вже з годину, не сходячи з місця і не рухаючись, і це здалося нам підозрілим. Я бачу, що помилився, тому прошу вибачення.

— Я охоче прощаю вас, — сказав я, — якщо ви такі підозрілі, що увагу приїжджого до цього чудового пам’ятника сприймаєте як загрозу, можливий намір з мого боку його вкрасти.

— Я казав вам, що ви помиляєтеся, — втрутився молодик з ледачим обличчям. — Але, — докинув він, звертаючись до мене, — справді, ми стали ламати голову, як може хто-небудь залишатися таким заглиблено-нерухомим серед тріскучої каруселі натовпу.

Всі ці люди хай і не були п’яні, але видно було, що вони провели день у різноманітних веселощах.

— Це приїжджий, — сказав третій із групи, драпіруючись у вогненно-жовтий плащ, причому руда пір’їна на його капелюсі зробила хмільний жест. У нього й обличчя було рудим; веснянкувате, біле, пухке обличчя з напівсумним виразом рудих брів, хоча безбарвні блискучі очі сміялися. — Тільки в нас у Гель-Г’ю є такий пам’ятник.

Не бажаючи проґавити нагоди зрозуміти, що відбувається, я вклонився їм і назвав себе. Негайно простягнулося до мене кілька рук з іменами і проханнями не сприймати непорозуміння як образу чи злий намір. Я почав з питання: в чому вони могли мене підозрювати?

— От що, — сказав Бавс, людина в трикутному капелюсі, — можливо, ви не проти посидіти з нами? Наш табір неподалік: ось він.

Я озирнувся і побачив великий стіл, витягнений, мабуть, з ресторану: він був розташований просто напроти нас, через бруківку. На скатертині, що сповзла на бруківку, були квіти, тарілки, пляшки та келихи, а також жіночі напівмаски, — треба думати, трофеї деяких бесід. Гітари, банти, серпантин і маскарадні шпаги стикалися на цьому столі з ліктями десяти-дванадцяти чоловік, які сиділи навколо нього. Я підійшов до столу з новими своїми знайомими, але оскільки стільців бракувало, Бавс зловив якогось меткого хлопця, дав йому стусана, срібну монету, і нагороджений притягнув з ресторану три стільці, після чого, зітхнувши, шморгнув носом і зник.

— Ми привели новонаверненого, — сказав Трайт, власник вогняного плаща.

— Ось він. Його ім’я Гарвей, він стояв біля пам’ятника, як на побаченні, не відриваючись і споглядаючи.

— Я щойно приїхав, — сказав я, сідаючи, — і справді захоплений тим, що бачу, чого не розумію і що діє на мене найнезвичайнішим чином. Окрім того, я викликав неясну підозру.

Пролунали вигуки, зміст яких був і дружелюбний, і безглуздий. А проте, виділилася людина в масці: з тих балакунів, які наполегливо розштовхують рівним голосом усі інші, гарячіші голоси людей, обличчя яких завдяки цій рисі розмовної наполегливості видно навіть під маскою.

Я слухав його якнайуважніше.

— Чи знаєте ви, — сказав він, — про Вільямса Гобса та його дивну долю?

Сто років тому тут був порожній як місяць берег, і Вільямс Гобс, якщо вірити переказу, якому вірить той, хто хоче вірити, плив на кораблі «Та, що біжить по хвилях» з Європи в Бомбей. Які в нього були справи з Бомбеєм, є вказівки в міському архіві…

— Почнемо з підозр, — перебив Бавс. — Є партія, або, якщо хочете, просто рішуча компанія, котра вирішила, що питання честі для них…

— Немає у них честі, — сказав п’яний як хлющ чоловік у зеленому доміно, — я знаю цю змію, Парана; дух з нього геть і годі!

— От ми і думали, — вхопився Бавс за мізерну паузу в розмові, — що ви їхній прихильник, оскільки пройшов час…

— …є вказівки в міському архіві, — хутко вставив своє слово оповідач. — Отже, я розповідаю легенду про заснування міста. Перший будинок побудував Вільямс Гобс, коли його викинуло на мілину серед скель. Корабель бився в штормі, боячись невідомого берега і не маючи змоги подолати круговерть вітру. Раптом капітан уздрів прекрасну молоду дівчину, що вибігла на палубу разом із гребенем хвилі. «Зюйд-зюйд-ост і три чверті румба!» — сказала вона капітану, що зрозуміло як почувався…

— Зовсім не те, — перебив Бавс, — вірніше, розмова була такою: «З вами говорить Фрезі Ґрант, не бійтеся і робіть,