Олександр Грін - Пурпурові вітрила

— «Зюйд-зюйд-ост і три чверті румба», — швидко договорив незнайомець у масці. — Але я вже сказав це. Так от, всі врятувалися за її вказівкою — викинутися на мілину, і вона, звичайно, зникла, ледь капітан повірив, що треба слухатися. З Гобсом була дружина, так налякана подією, що навідріз відмовилася плавати по морю. За місяць сигналом з берега зупинили бриг «Поліна», і врятовані попливли на ньому, але Гобс не захотів їхати, бо не міг впоратися з дружиною, — так вона злякалася під час шторму. Їм залишили припаси й одного чоловіка, який вирішив не лишати Гобса напризволяще, бо він завдячував капітанові за щось. Ім’я цієї людини — Нед Хорт, і так почалося життя перших молодих колоністів, які знайшли тут родючу землю і прекрасний клімат. Вони померли років вісімдесят тому. Поволі спливає час…

— Ні, дуже швидко, — заперечив Бавс.

— Звісно, я розповів вам саму суть, — продовжував мій співрозмовник, — і тільки провів пряму лінію, а обставини та подробиці цієї легенди ви знайдете в нашому архіві. Але — слухайте далі.

— Чи відомо вам, — сказав я, — що існує корабель під назвою «Та, що біжить по хвилях»?

— О, як же! — відказав Бавс. — Це була примха старого Сеніеля. Я його знав. Він із Гель-Г’ю, але років десять тому збанкрутував і виїхав в Сан-Ріоль. Його родичі й досі живуть тут.

— Я бачив це судно в Лісському порту, от і надумав вас розпитати.

— З ним була дивна історія, — мовив Бавс. — Із судном, не з Сеніелем. Втім, можливо, він його продав.

— Так, але сталася така історія, — нетерпляче перебив чоловік у масці. — Одного разу…

Раптом один чоловік, який сидів за столом, схопився і простягнув стиснений кулак у напрямку автомобіля, що об’їхав пам’ятник Тій, що біжить, і зупинився за кілька кроків від нас. Усі миттю зірвалися на ноги.

Святковий чорний автомобіль серед того строкатого і оглушливого руху, який відбувався на площі, був різкий, як жевріюче, охоплене вогнем вугілля. У ньому сиділо п’ять чоловіків, усі без маскарадних костюмів, у вечірньому чорному одязі і циліндрах, і дві дами — одна негарна, зі змарнілим жорстким обличчям, друга молода, бліда і зарозуміла. Серед чоловіків було двоє дідів. Перший, який скидався на розжирілого вишкіреного бульдога, широко розставивши лікті, курив, повертаючи у роті величезну сигару; другий сміявся, і цей другий справив на мене особливо неприємне враження. Він був широкоплечий, худий, з похмуро запалими щоками, високим чолом і зібраними під ним у їдку посмішку рисами маленького м’язистого обличчя, стисненого напругою і сарказмом.

— Ось вони! — закричав Бавс. — Ось червоні валети карнавалу! Добс, Коутс, біжіть до пам’ятника! Ці люди здатні вкусити камінь!

Навколо автомобіля і столу зібралась юрба. Всі встали. Стільці попадали; з автомобіля відповідали криками загроз і глузувань.

— Що?! Вартуєте? — сказав товстий стариган. — Дивіться, не проґавте!

— З цим не проґавиш! — Вигукнув зелене доміно, змахуючи револьвером. — Можете кататися, виїжджати, приїжджати або розбити собі голову — як хочете!

Другий дід закричав, висунувшись з автомобіля:

— Ми відіб’ємо вашій ляльці руки і ноги! Це станеться скоро! Згадайте мої слова, коли підбиратимете шматочки для брелоків!

Не тямлячись, Бавс заходився ритися в кишені і побіг до автомобіля. Машина затрусилася, зробила поворот, від’їхала і зникла, супроводжувана свистками та оплесками. Негайно з’явилися два полісмени в обривках серпантинових стрічок, з нетвердими жестами, вони почали вмовляти Бавса, який, кілька разів вистріливши в повітря, зупинив велосипедиста, бажаючи відібрати у нього велосипед і кинутися навздогін за ворогом. Остовпілий господар велосипеда вже почав був озиратися, куди притулити машину, щоб, звільнившись, дати вихід своєму гніву, але полісмен не допустив бійки. Я чув крізь шум, як він кричав:

— Я все розумію, але виберіть інше місце, щоб поквитатися!

Під час цього зіткнення, яке було залагоджено невідомо як, я і далі сидів біля покинутого столу. Пішли — втрутитись у пригоду або розважитися за рахунок неї — майже всі; залишилися — я, хмільне зелене доміно, лікоть якого незмінно зривався, щойно він намагався його поставити край столу, та балакучий і методичний співрозмовник. Пригода з автомобілем змінила напрям його думок.

— Акули, яких ви бачили на автомобілі, — говорив він, стежачи, чи слухаю я його уважно, — зчинили цей бешкет. Через них ми тут і сидимо. Один, худорлявий, це Кабон, у нього вісім парових млинів; з ним товстий — Тукар, фабрикант штучного льоду. Вони хотіли зірвати карнавал, але це не вдалося. Таким чином…

Його перебило повернення всієї застільної групи, що зайняла свої місця з гнівом і сміхом. Подальша розмова мала такий нервовий і непослідовний характер — причому дехто звертався до мене, пояснюючи, що відбувається, інші вставляли різні зауваження, сперечалися і перебивали, — що я не в змозі відновити хід бесіди. Я пив з ними, слухаючи то одного, то другого, поки мені не відкрилися очі на стан справ.

Зрозуміло, під відкритим небом, серед натовпу, зайнятому розважальними справами, сидіння за цим столом урізноманітнювалося всілякими інцидентами. Знайомі моїх господарів з’являлися з привітаннями, шепотіли їм на вухо або, таємниче відвівши їх для секретної бесіди, правили за неспокійний фон, на якому миготів дощ конфетті, сиплючись з гарненьких ручок. Замах невідомих масок, які намагалися розлютити нас танцями за нашою спиною, причому не припинялися різні веселі каверзи, на кшталт закривання ззаду рукою очей або вилучення стільця з-під людини, тільки-но та підводилася, разом з писком, тріском, стріляниною, тупотінням і безглуздими вигуками, серед мелодій оркестрів і яскравого світла, над яким, посміхаючись, мчала мармурова «Та, що біжить по хвилях», — все це входило в нашу розмову й визначало її.

Яким прекрасним не був речовий привід ворожнечі та ненависті, явлений самотньою статуєю, вульгарною виявилася сутність її між людьми. В основі її лежали старі рахунки і матеріальні інтереси. Ще п’ять років тому дехто з міських ділків вимагав замінити статую на яку-небудь іншу або геть звільнити майдан від пам’ятника, бо з ним пов’язувалося питання щодо розширення портових складів. Значна частина наміченої під склади ділянки належала Грасу Парану. Прізвище Парана було одним із найстаріших прізвищ міста. Парани займалися торгівлею і адміністративною діяльністю. Це були щасливі й сильні люди, з тим вигідним для них знанням життя, яке лишень само по собі, вжите на збагачення, вірно веде до цілі. Статки їхні збільшувалися за законами зростання дерева, вони не надто виділялися серед інших, поки в 1863 році Елевзій Паран, дід нинішнього Граса Парана, не вгледів серед брил урвища на своїй ділянці, закритій з одного боку горами, калюжу ртуті і не зачерпнув цієї важкої