Олександр Грін - Пурпурові вітрила

— Рушайте, — вирішив Проктор, — а я з хлопцями теж посиджу в барі. Сподіваюся, ви з нами? Пам’ятайте про нічліг. Ви можете ночувати на «Нирку», якщо хочете.

— Якщо знадобиться, — відповів я, не знаючи ще, що може бути, — я скористаюся вашою добротою. Речі я залишу поки у вас.

— Розташовуйтеся як удома, — сказав Проктор. — Місця вистачить.

Після того всі весело і з нетерпінням розійшлися одягатись. Я розумів, що вся ця несподіванка, після багатьох днів загубленого шляху в океані, урочистий настрій нічного свята вимагали виходу, а тому не здивувався одноголосності цієї поїздки. Я бачив карнавал у Римі та Ніцці, але карнавал поблизу тропіків, віч-на-віч з океаном цікавив і мене. Головне ж, я знав і був цілком переконаний, що зустріну Біче Сеніель, дівчину, пам’ять про яку лежала в мені всі ці дні світлим і неясним порухом думок.

Збиратися мені довелося серед матросів, а тому ми заважали один одному. В тісному кубрику, поміж розкритих скринь, заледве було де повернутися. Больт позичив у Перлина, Чеккер — у Сміта. Вони рахували гроші й гарячково голилися, пінячи обличчя шматком мила. Хто зав’язував черевики, хто рахував гроші. Больт привітав мене з прибуттям, і я, відізвавши його, дав йому п’ять золотих на всіх. Він стиснув мою руку, підморгнув, обіцяв здивувати товаришів гучним замовленням у готелі і лише після того відкрити, у чому секрет.

Отримуючи побажання веселої ночі, я вийшов на палубу, де стояла Дезі в новій серпанковій сукні і мереживній золотисто-сірій хустці, під руку з Тоббоганом, на якому мішкувато сидів синій костюм з малиновою краваткою; проте його правильному, засмаглому обличчю дуже пасував розстебнутий комірець просмоленої парусинової блузи. Кашкет із паском і золотим якорем цілковито суперечили краватці, але він так щасливо посміхався, що мені не слід було нічого помічати. Вистукуючи каблуками, виповз з каюти і Проктор; старий залишився вірним своїй витертій чесучевій куртці і блакитній хустці навколо шиї; тільки його білий кашкет з чорним прямим козирком дихав свіжістю материнської турботи Дезі.

Дезі хвилювалася, що я помітив з її утрудненого зітхання, з яким вона поправила рукав, і нетвердої усмішки. Очі її блищали. Вона була не зовсім впевнена, що все добре на ній. Я сказав:

— Ваша сукня напрочуд гарна.

Вона засміялась і кокетливо перекинула хустку ближче до тонких брів.

— Справді, ви так думаєте? — запитала вона. — А знаєте, я пошила її сама.

— Вона все шиє сама, — зауважив Тоббоган.

— Якщо, як хвалиться, буде йому дружиною, то… — Проктор договорив дивно: — Таку дружину ніхто не вигадає, вона народилася сама.

— Ходімо, ходімо! — закричала Дезі, щасливо озираючись на гурт матросів, які щойно підійшли. — Ви чого довго бабралися?

— Даруйте, Дезі, — сказав Больт. — Бризкалися парфумами і запасалися сувенірами для тутешніх панночок.

— Все брешеш, — сказала вона. — Я знаю, що ти одружений. А ви, що ви робитимете в місті?

— Я ходитиму в натовпі, дивитимусь; зайду повечеряти і — або знайду притулок, або повернуся переночувати на «Нирок».

За мить матроси пострибали в шлюпку, що стояла на воді біля корми. Шлюпка «Тієї, що біжить по хвилях» висіла на талях, і Дезі стукнула по ній рукою, сказавши:

— Ваш барліг, у якій ви плавали. Як гадаєш, — звернулася вона до Проктора, — могло вже тут стати це судно, «Та, що біжить по хвилях»?

— Впевнений, що Ґез тут, — відповів Проктор на її запитання мені. — Завтра, я думаю, ви займетеся цією справою, і ви можете розраховувати на мене.

Я й сам чекав зустрічі з Ґезом і не раз уявляв собі, як то буде, але я знав також, що випадок має тепер інше значення, ніж просте кримінальне переслідування. Тому, дякуючи Прокторові за його співчуття і за справедливий гнів, я не збирався ні поспішати, ані виказувати свого запалу.

— Сьогодні не до справ, — мовив я, — а завтра я все обдумаю.

Нарешті ми сіли; поштовхи весел, які понесли нас геть від «Нирка» з його самотнім щогловим ліхтарем, ввели наш внутрішній нетерплячий рух у коло загального руху ночі. Серед тіней хвиль плескався, розсипаючись підводними іскрами, блиск вогнів. Вогненні звиви струмували від набережної до темряви, і музика раптом зазвучала, як у залі. Ми зустріли кілька розцяцькованих шлюпок і парових катерів, які здавалися веселими примарами, — так яскраво були вони освітлені серед сутінкової хвилі. Іноді нас гукали хором, так що годі було розібрати слова, проте я розумів, що вони лають нас за похмурість нашої поїздки. Ми поминули пароплав, перетворений на люстру, і почали наближатися до набережної. Там ішов, біг і перебігав натовп. Серед яскравого світла побачив я вісьмох коней у султанах з пір’я, що везли величезну споруду з башточок і килимів, обвитих помаранчевим цвітом. На платформі цієї споруди танцювали люди в зелених циліндрах і помаранчевих сюртуках; замість облич були комічні, повнощокі маски й жахливі окуляри. Там таки крутилися дами в коротких спідницях і блакитних напівмасках, вони махали довгими шаликами, танцювали, дуже хвацько взявшись у боки. Навколо несли смолоскипи.

— Що вони роблять? — вигукнула Дезі. — Хто це такі?

Я пояснив їй, що таке маскарадні виїзди і як їх влаштовують на півдні Європи. Тоббоган задумливо мовив:

— Ти тільки подумай, які гроші викинули на казна-що!

— Ніяке це не казна-що, Тоббогане, — жваво відгукнулася дівчина. — Це свято. Людям потрібне свято хоч зрідка. Це ж добре — свято! Та ще й яке!

Тоббоган, помовчавши, відказав:

— Так воно чи не так, я думаю, що якби мені дати одну тисячну частину цих загублених грошей, поставив би я собі будинок і славно загосподарював.

— Можливо, — неуважно сказала Дезі. — Я не буду сперечатися, тільки ми тоді, після двадцяти шести днів пустельного океану, не побачили б всієї цієї краси. А скільки ще попереду!

— Тримай до сходів! — крикнув Проктор матросові. — Забери весла!

Шлюпка підійшла до наміченого місця — кам’яних сходів, які спускалися до квадратного майданчика, — і була прив’язана до кільця, угвинченого в плиту. Всі повискакували нагору. Проктор замкнув навколо весел ланцюг, повісив замок, і ми розділились. Якраз неподалік був готель.

— Ось ми поки і прийшли, — сказав Проктор, відходячи з матросами, — а ви вирішуйте, як бути з дамою, нам з вами не по дорозі.

— До побачення, Дезі, — сказав я дівчині, зауважуючи, що вона вже танцює від нетерпіння.

— А… — почала вона і глянула на Тоббогана.

— Повеселіться добре, — сказав моряк. — Ну, Дезі, ходімо.

Вона озирнулась на мене, помахала піднесеною вгору рукою, і я майже відразу згубив їх з