Олександр Грін - Пурпурові вітрила

невеликого Гель-Г’ю, про який я чув, що в ньому п’ятдесят тисяч жителів. За мисом було щось на кшталт жовтої зорі. Проктор приніс трубу, але не розгледів нічого, крім будівель на мисі, й висловив припущення, чи, бува, це не відсвіт великої пожежі.

— Але ж нема диму, — сказала, підійшовши, Дезі. — Ви бачите, що світло чисте; воно майже прозоре.

У тиші вечора я почав розрізняти звук, непевний, наче якесь бурмотіння; звук із приспівом, з гулом труб, і я раптом зрозумів, що це музика. Тільки-но я відкрив рота, щоб висловити свій здогад, як ген-ген пролунали постріли і всі стали до них дослухатися.

— Стріляють і грають! — сказав Больт. — Стріляють досить жваво.

Тим часом ми поминали маяк.

— Незабаром довідаємося, що це означає, — сказав Проктор, вирушаючи до стерна, щоби ввести судно на рейд. Він змінив Тоббогана, який одразу підійшов до нас, теж виражаючи подив щодо яскравого світла й стрілянини.

Судно зробило поворот, причому вітрила затулили щойно відкриту гавань. Усі ми побігли на бак, нічого не розуміючи, бо були здивовані й натхненні посталим видовищем, гострим і прекрасним у пітьмі, повній зірок.

Половина обрію далася нам у вічі у блиску ілюмінації. В повітрі висіла яскрава золота сітка; блискучі гірлянди, сузір’я, вогненні троянди й кулі електричних ліхтарів нагадували великі перлини серед золотих прикрас. Здавалося, сюди напливло вогнів з усього світу. Кораблі рейду сяяли, обсипані білими променистими цятками. На барці, чорній внизу, з освітленою, як при пожежі, палубою вертілося, розсипаючи іскри, вогненне, алмазне колесо, і кілька ракет вибігли через дахи на чорне небо, де, повільно завернувши вниз, потухли, впустивши зелені й блакитні падучі зірки. Цієї миті виразно почулася музика; денний гул юрби, що долинав із набережної, час від часу заглушав її, залишаючи лише стукіт барабана, а потім відпускав знову, і вона чітко лунала по воді, — те, що називається «грає у вухах». Грав не один оркестр, а два, три… можливо, більше, тому що іноді наставала мішанина звуків, що тупцювала на місці, і в якому тільки барабан знав, що йому робити. Рейд і гавань були всіяні шлюпками, повними пасажирів і ліхтарів. Знову почалася страшенна стрілянина. Зі шлюпок дзенькали гітари; було чути сміх і крики.

— Оце так Гель-Г’ю, — сказав Тоббоган. — Яка нам, можна сказати, зустріч!

Береговий відсвіт був такий сильний, що я бачив обличчя Дезі. Воно, сяюче й уражене, ледь помітно здригалося. Вона намагалася встигнути побачити скрізь: навряд чи помічала, з ким говорить, і була так збуджена, що невпинно лопотала.

— Я ніколи не бачила таких речей, — говорила вона. — Як би це дізнатися? Втім… О! О! О! Дивіться, ще ракета! І там, а онде — відразу дві. Три! Четверта! Ура! — раптом закричала вона, засміялася, витерла вологі очі і сіла зі скам’янілим обличчям.

Фок упав. Ми підійшли зі спущеним гротом,[24] і «Нирок» кинув якір поблизу залізного буя, в кільце якого похапцем протягнули кормову линву.

Я бродив серед метушні, зустрічаючи іноді Дезі, яка з’являлася біля всіх бортів, жадібно оглядаючи блискучий рейд.

Усі ми були в дещо піднесеному, нервовому стані.

— Зараз вирішили, — сказала Дезі, наштовхуючись на мене. — Всі їдемо; залишиться один матрос. Звичайно, і ви хотіли б потрапити на берег якнайшвидше?

— Само собою.

— Нічого іншого не залишається, — сказав Проктор. — Звичайно, всі поїдемо негайно. Якщо приходиш на темний рейд і чуєш, що б’є три склянки, ясно — поспішати нікуди, але в такому ділі і я граю ногами.

— Я аж палаю з цікавості! Я йду одягатися! А! О! — Дезі поквапилася, зашпорталась і кинулася до борту. — Кричіть їм! Давайте кричати! Агов! Агов! Агов!

Це стосувалося великого катера, на кормі та носі якого майоріли прапори, а борт і тент були обвішані кольоровими ліхтариками.

— Агов, на катері! — Крикнув Больт так голосно, що веслярі і пані, які сиділи там веселою компанією, покинули гребти. — Наблизьтеся, якщо не важко, і поясніть, чому ви не можете спати!

Катер підійшов до «Нирка», на ньому кричали й давилися від реготу. Коли він підійшов, на палубі нашій стало геть ясно, ми добре бачили їх, вони — нас.

— Та це ж карнавал! — зауважив я, відповідаючи на вигук Дезі. — Вони в масках; ви бачите, що жінки в масках!

Справді, частина чоловіків являла собою театральне збіговисько індіанців, маркізів, блазнів; на жінках були шовкові й атласні костюми різних національностей. Їхні напівмаски, лукаві маленькі підборіддя і оголені руки несли веселий маскарадний страх.

На шлюпці стояв чоловік, одягнений у червоний камзол зі срібними ґудзиками і високий капелюх, прикрашений зеленим пером.

— Джентльмени! — сказав він, несамовито скрегочучи зубами і, показавши ніж, потрусив ним. — Як ви смієте з’явитися сюди, подібно до брудних сажотрусів чи сліпучих булочників? Швидше запалюйте все, що горить. Запаліть ваше судно! Що ви хочете від нас?

— Скажіть, — крикнула, сміючись і ніяковіючи, Дезі, — чому у вас так яскраво й весело? Що сталося?

— Діти, звідки ви? — сумно сказав п’яний товстун у білій халамиді з блакитними помпонами.

— Ми з Ріоля, — відказав Проктор. — Будьте ласкаві сказати що-небудь слушне.

— Вони справді нічого не знають! — закричала жінка в масці. — У нас карнавал, розумієте?! Справжній карнавал і всілякі можливі втіхи!

— Карнавал! — тихо й урочисто вимовила Дезі. — Хай Бог боронить і милує!

— Це карнавал, джентльмени, — повторив червоний камзол. Він був у екстазі. — Ніде немає, тільки у нас з нагоди сторіччя заснування міста. Зрозуміли? А дівчина нівроку. Давайте її сюди, вона заспіває і станцює. Бідолаха, як палають її оченята! А що, ви не вкрали її? Я бачу, що вона хоче покататися.

— Ні, ні! — закричала Дезі.

— Шкода, що нас роз’єднує вода, — сказав Тоббоган, я б показав вам нову красиву маску.

— Ви, що ж, не розумієте карнавальних жартів? — запитав п’яний товстун. — Це ж жарт!

— Я… я… розумію карнавальні жарти, — відповів Тоббоган нетвердо, трохи помовчавши, — але розумію ще, що чув такі речі без всякого карнавалу, чи як там воно називається.

— Від душі вас жаліємо! — закричали жінки. — То ви наглядайте за своїм душенятком!

— На пам’ять! — вигукнув червоний камзол. Він розмахнувся і серпантинна стрічка довгою спіраллю опустилася на руку Дезі, яка схопила її з захватом.

Вона повернулася, затиснувши в кулаку стрічку, і залилася сміхом.

Тим часом компанія на шлюпці попливла геть, обсипаючи нас химерними жартівливими прокльонами і радячи поспішити на берег.

— Он воно яке діло! — сказав Проктор, почесавши лоба. Дезі вже не було з нами.

— Звичайно. Пішла одягатися, — зауважив Больт. — А ви, Тоббогане?

— Я теж поїду, — поволі сказав Тоббоган,