Г. Л. Фальберг - Злочинця викривають зорі

прожогом кинулась до дверей. Коли ювелір повернувся, вона вже зникла.

Старий підбіг до вхідних дверей і розчаровано дивився крізь скляні шибки.

— Як же ви дозволили їй втекти! — звернувся він до незнайомця, який усе ще непорушно стояв на місці. — Ви ж з поліції? — додав він запитливо.

— Так, — відповів той і в свою чергу запитав: — Ви дзвонили в поліцію?

Ювелір схвильовано сплеснув руками:

— Так ви, значить, не той агент, що мав прийти сюди! Ну, тепер уже пізно! Вона втекла!

— А навіщо ви дзвонили? — поцікавився незнайомець.

Сивий ювелір знову зайшов за свій прилавок.

— Ця дама запропонувала мені два масивних золотих браслети, зовсім унікальні речі! На мою думку, вони могли бути лише викрадені з чиєїсь колекції. Вона дуже поспішала продати їх, навіть після того, як я попередив, що це для неї дуже невигідно. Такі надзвичайно коштовні речі вона хотіла продати за безцінь: за порівняно низьку ціну золота.

Він запнувся й поглянув на двері, в які входив новий відвідувач.

Той, що стояв у магазині, мимоволі обернувся.

— Ви тут, пане інспектор? — здивовано звернувся до нього новоприбулий.

Не відповідаючи на запитання, той, кого назвали інспектором, знову повернувся до ювеліра:

— Отже, ми вам дуже вдячні. Ми займемося цією справою. — Він приклав вказівний палець до крис свого капелюха, що зсунувся йому аж на потилицю.

Не сказавши більше ні слова, обидва незнайомці вийшли з ювелірного магазина, залишивши спантеличеного хазяїна. Похитавши головою, ювелір спершу подивився крізь скляні двері, потім — на свою помічницю:

— Ви що-небудь зрозуміли?

Продавщиця підійшла до нього і теж похитала головою:

— Нічогісінько! — А через якийсь час без будь-якого зв'язку з попереднім додала: — Хоч волосся у неї й пофарбоване, а шуба з справжнього хутра!

— Вас також сповістили? — спитав кримінальний агент інспектора вже на вулиці. — А куди ж поділася та дама, про яку йшла мова?

— Все в порядку, Морріс. Вам нема чого більше турбуватися про цю справу. Ми вже займаємось нею. Ту даму ми знаємо давно — це звичайна кишенькова злодійка. Вона від нас не втече! — тихо додав він.

36

В готелі «Ері» слуга ніс до виходу два великих чемодани. Недалеко від дверей він поставив їх на підлогу, щоб перепочити. Слуга не помічав, що чоловік, який досі стояв біля ложі портьє і переглядав газету, читає адресу на бирках біля чемоданів:

«Л. Бельмонт, Готель «Ла Салл», Центральний вокзал Чікаго».

За дві години через службовий хід з готелю вийшла чорнява дівчина, очевидно, служниця, з сумкою для покупок у руках і не оглядаючись пішла навскіс через вулицю в гастрономічний магазин. Мабуть, вона багато купувала, бо вийшла звідти тільки через добрих півгодини, але не пішла до готелю, а звернула на Фултонстріт.

А трохи пізніше знову той самий слуга готелю «Ері» вдруге ніс через вестибюль два чемодани. Якийсь новоприбулий попросив у нього вогню. Той поставив чемодани на підлогу, вийняв свою запальничку й клацнув нею.

— Важко, мабуть, вам?

Слуга, посміхаючись, відповів:

— Нічого. Я вже звик до цього.

— Куди ви їх відправляєте? — ніби між іншим спитав незнайомець, беручи в рот сигарету. — З такими чемоданами вирушати тільки за океан!

Служник непомітно здригнувся. Однак потім невимушено відповів:

— Це чемодани одного іспанця, який повертається до Нью-Орлеана.

Запалюючи сигарету, незнайомець пильно дивився через полум'я запальнички в обличчя служника. Потім зробив кілька глибоких затяжок і подякував за вогонь.

— Будь ласка! — сказав служник і, взявши чемодани, пішов до дверей.

Тут він ще раз повернув голову й тривожно поглянув на новоприбулого. Той стояв біля бюро реєстрації.

Приблизно в цей же час чорнява служниця дійшла до станції метро на Фултонстріт і сіла в поїзд, що попід Іст-Рівером ішов до Манхеттена. Поїзд був переповнений. Дівчина насилу протиснулась у вагон, поволі пробралася до сидінь і, стомлена, поставила на підлогу сумку для покупок, вийнявши перед тим з неї шкіряну дамську сумочку. Потім обережно, щоб ніхто не побачив, ногою посунула велику сумку під лаву. Ніхто не звернув уваги на неї. Поїзд метро гримів по рейках.

Біля Сіті Холл вона вийшла з метро і змішалася з натовпом Бродвею. За Вулвортбілдіпгом[5] вона повернула направо і, прискорюючи кроки, попрямувала до гавані. Звідти на катері переправилась через Гудзон. Так вона перетнула Нью-Йорк і опинилася в Гобокені. Прямо перед нею стояв вокзал Пенсільванської залізниці — велика, показна будівля.

Поглянувши на ручний годинник, жінка майже побігла до вокзалу, раз у раз оглядаючись на ходу. Проте ніхто не звертав на неї уваги — кожен заклопотано поспішав своєю дорогою. Минувши довідкове бюро, навколо якого товпилися люди, вона зайшла за одну з великих тумб з розкладом руху поїздів. Ці схожі на колони тумби стояли вряд біля довгої стіни вокзалу. Читаючи розклад поїздів далекого слідування з Філадельфії до Нью-Орлеана, дівчина час від часу поглядала з-за колони в зал для пасажирів.

На вокзалі не вгавали гамір і штовханина. Пасажири цілими потоками рухалися туди й сюди, гриміли автокари з вантажем; сміх, вигуки, уривки розмов долинали до ушей дівчини. Знадвору, від перону, чулося приглушене гуркотіння поїздів. Якийсь обшарпаний хлопчисько протиснувся між колонами з розкладом поїздів і нахабно почав просити милостиню.

Трохи згодом вона підійшла до одного з віконець квиткової каси й купила квиток на швидкий поїзд до Філадельфії.

Нарешті локомотив протяжно засвистів, поволі почали обертатися колеса. Через відчинені вікна у вагони доносилися вигуки продавців газет.

Чорнява пасажирка зайняла місце біля вікна і читала газету, яка закривала її з головою. В купе не всі місця були зайняті. Лише двоє чоловіків сиділи напроти неї.

За вікном одноманітно мелькали сірі будинки великого міста. Поїзд з гуркотом проходив повз менші станції, на платформах яких, чекаючи приміських поїздів, стіною стояли люди. Потім у кам'яному морі будинків почали траплятися поодинокі зелені плями — самотні дерева, а іноді й невеличкі садки.

Чорнява дівчина з бруклінського готелю «Ері» запалила сигарету й непомітно подивилася при цьому на своїх супутників.

Прямо перед нею, теж біля вікна, безцеремонно розсівся хлопець років вісімнадцяти з густим ластовинням на обличчі. У нього через плече висіла плетена сумка, які раніше звичайно носили в південних штатах. Він, мабуть, їхав до своєї тітки на село. Коли хлопцеві здавалося, що дівчина не помічає його, він уважно розглядав її. Але зустрічаючись з поглядом її зелених кошачих очей, він миттю відвертався до вікна.

Трохи далі від цього молодого хлопця, але на тій же самій лаві сидів літній чоловік.