Брем Стокер - Граф Дракула

могла прожити навіть і одного дня? Чи знаєш ти таємницю життя й смерті? Чи знаєш ти сутність порівняльної анатомії і чи можеш сказати, чому в деяких людях сидить звір, а в інших його немає? Чи не можеш ти сказати, чому всі павуки вмирають молодими і швидкою смертю, а знайшовся один великий павук, який прожив сотні років у вежі старої іспанської церкви та ріс доти, доки не випив усю оливу з церковних лампад? Чи не можеш ти сказати, чому в пампасах, та й в інших місцях, живуть такі кажани, які прилітають уночі, прокушують вени худоби й коней та висмоктують із них кров? Чому на деяких островах західних морів існують кажани, які цілісінькими днями висять на дереві; хто бачив їх, говорить, що вони завбільшки з гігантський горіх або стручок; задушливої ночі, коли матроси сплять на палубі, вони накидаються на них, а потім… а потім наступного ранку знаходять мертвих людей, таких же блідих, як Люсі?

— Боронь Боже, професоре! — вигукнув я, схоплюючись. — Чи не хочеш ти сказати, що Люсі вкусив такий же кажан, і що таке можливе у нас у Лондоні в дев'ятнадцятому столітті…

Він стримав мене рішучим жестом і продовжив:

— Чи не поясниш ти, чому черепаха живе довше, ніж кілька поколінь людей; чому слон переживає цілі династії і чому папуга вмирає лише від укусу кішки або собаки, а не від інших недуг? Чи не поясниш ти, чому люди всіх епох і країв вірять у те, що існують люди, які могли б жити вічно, якби їхнє існування не припинялося насильно, що існують чоловіки і жінки, які не можуть померти. Нам усім відомо — бо наука підтверджує факти — що жаби жили тисячі років, замуровані в скелях. Чи не можеш ти сказати, як це індійський факір вбиває себе і змушує ховати; на його могилі сіють жито; жито достигає, його жнуть, воно знову достигає, і знову жнуть, потім розкопують могилу, розкривають домовину — і з неї виходить живий факір і продовжує жити серед людей?

Тут я втрутився. Я остаточно збився з пантелику — він обсипав мене градом химерних явищ природи і всіляких неможливостей, так що мій мозок майже палав.

— Професоре, я готовий знову стати твоїм слухняним учнем. Покажи мені істину, щоб я міг застосувати твоє знання, коли ти продовжуватимеш. Досі я шарпався на всі боки і йшов за твоєю фантазією як божевільний, а не як розсудлива людина. Я відчуваю себе новачком, що заблукав на болоті в тумані, стрибаючи з купини на купину, сподіваючись вибратися і йдучи невідомо куди.

— Це дуже наочно, — погодився він. — Добре, я скажу тобі. Річ у єдиному: я хочу, щоб ти увірував.

— У що?

— Увірував у те, у що вірити не можеш. Я наведу тобі приклад. Мені довелося чути від одного американця таке визначення віри: це те, що дає нам можливість повірити тому, що можливе. В одному я з ним згоден. Він цим хотів сказати, що на життя треба дивитися широко, що не слід припускати, щоб маленька нікчемна істина пригнічувала б велику істину. Спочатку нам потрібна незначна істина. Господи! Ми бережемо й цінуємо її, але не варто вірити, що це істина всього світу.

— Виходить, ти боїшся, що передчасне розкриття може викликати в мені упередження стосовно деяких дивних явищ? Чи так я зрозумів твою думку?

— О, все ж таки ти мій улюблений учень! Тебе варто вчити. Оскільки тобі хочеться зрозуміти, то ти вже зробив перший крок до істини: отже, ти вважаєш, що ранки на шиї дітей спричинені тим самим, що й у міс Люсі?

— Я це припускаю, — зауважив я.

— Ти помилився. О, якби це було так! Але — на жаль! — ні! Гірше, набагато, набагато гірше!

— На Бога, Ван Хелзінку, що ти хочеш сказати? — вигукнув я.

— Ці ранки зробила сама Люсі! — сказав він сумно.

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

Щоденник лікаря Сьюарда

(продовження)

Страшна злість охопила мене: у мене виникло відчуття, ніби він дав ляпаса живій Люсі. Я різким рухом відсунув стіл, підвівся і сказав:

— Ви збожеволіли, Ван Хелзінку.

Він підняв голову і сумно, й безмежно лагідно подивився на мене; я відразу заспокоївся.

— Хотілося б мені, щоб це було так насправді, — сказав він. — Божевілля легше перенести, ніж таку дійсність. О, мій друже, подумай, чому я йду такими манівцями і так довго не говорив тобі такої простої речі? Чи тому, що я зневажаю тебе і зневажав усе життя? Чи тому, що хотів тобі цим завдати страждань? Чи тому, що я тепер схотів помсти за те, що ти врятував мені колись життя і визволив мене від такої жахливої смерті? О, ні!

— Вибачте мені, — пробурмотів я.

Він продовжував:

— Любий друже, все це тому, що я, жаліючи, не хотів відразу тебе приголомшити, оскільки знаю, що ти любив цю милу дівчину. Але я знаю, що навіть і тепер ти не віриш. Так важко відразу повірити в таку вражаючу дійсність, що мимоволі сумніваєшся в можливості її існування. Коли звик заперечувати, ще важче повірити в таку сумну історію, що трапилася насправді з Люсі. Сьогодні вночі я хочу переконатися. Чи вистачить у тебе мужності піти зі мною?

Він помітив моє вагання і додав:

— Моя логіка дуже проста: якщо це неправда, то доказ слугуватиме полегшенням; в усякому разі, воно не зашкодить. Але якщо це правда!.. Ось у цьому весь жах; і жах допоможе мені, бо в ньому я знайду порятунок! Ходімо, я повідомлю тобі мій план; по-перше, відвідаймо ту дитину в лікарні; лікар Вінсент із Північної лікарні, де, за повідомленнями газет, перебуває дитя, мій великий приятель. Він дозволить поглянути на цей випадок двом ученим. Ми йому скажемо, що хочемо повчитися. А потім…

Він вийняв ключа з кишені та показав мені:

— А потім ми обидва проведемо ніч на цвинтарі, де похована Люсі. Ось ключ від її склепу. Мені дав його трунар, доручивши передати Артурові.

У мене завмерло серце, бо я відчув, що нам випадає жахливе випробування. І все-таки я ніяк не міг відмовитися…

Дитя вже прокинулося. Воно виспалося, поїло і загалом почувалося добре. Лікар Вінсент зняв із його шиї пов'язку і показав нам ранки. Не було сумніву в їхній тотожності з ранками Люсі. Вони були лише трохи меншими, мали свіжі краї, — ось і вся відмінність. Ми запитали лікаря Вінсента, з чим він їх пов'язує; він зробив припущення, що, мабуть,