Брем Стокер - Граф Дракула

укуси якої-небудь тварини, можливо, щура; але на його особисту думку, це укус одного з тих кажанів, яких багато в північній частині Лондона.

— Можливо, — сказав він, — що серед маси нешкідливих знаходиться декілька диких із породи південних, значно небезпечніших тварин. Можливо, якийсь моряк привіз одного з них до себе додому, і він вилетів, або ж якийсь молодий кажан утік із зоологічного саду, або ж, нарешті, якийсь із них, вигодуваний вампіром. Такі речі, якщо хочете знати, трапляються.

Наше відвідування лікарні забрало у нас більше часу, ніж ми розраховували.

— Ходімо, знайдемо, де б нам поїсти, потім підемо далі, — сказав професор.

Ми повечеряли в Джек Стро Кестл.

Близько десятої години ми вийшли з ресторану. Було дуже темно, і рідкі ліхтарі ще більше підкреслювали морок, коли ми виходили із смуги світла. Професор, очевидно, вже визначив дорогу, оскільки йшов упевнено; що ж до мене, то я абсолютно не міг орієнтуватися. Що далі ми йшли, тим менше траплялося нам народу, що ми навіть здивувалися, коли зустріли кінний нічний патруль, що об'їжджав свою ділянку. Нарешті ми дійшли до цвинтарної стіни, через яку перелізли з певними зусиллями, оскільки було страшенно темно, і місцевість здавалася нам абсолютно незнайомою; ледве дісталися ми до склепу Вестенр. Професор вийняв ключ, відчинив двері склепу і, відступивши назад, люб'язно, але абсолютно несвідомо зробив мені знак пройти вперед. Якась дивна іронія промайнула в цій люб'язній поступливості в такий жахливий момент. Мій компаньйон негайно ж пішов за мною і обережно причинив за собою двері, переконавшись спершу в тому, що замок у них був простий, а не пружинний. Потім він понишпорив у своєму саквояжі і, вийнявши сірники, запалив свічку. І вдень у склепі було похмуро і страшно, незважаючи на те, що могилу засипали квітами, а зараз, при слабкому мерехтінні свічки, він справляв таке страшне і важке враження, яке неможливо собі уявити, квіти зблякли, зів'яли, поруділи і зливалися з коричневого зеленню; павуки і жуки з'явилися в незліченній кількості й відчували себе як удома; від часу камінь збляк, вапно просякло пилом, залізо заіржавіло і вкрилося цвіллю, мідь потьмяніла, і срібна дошка потемніла. Мимоволі спадало на думку те, що не тільки життя людини недовговічне. Ван Хелзінк методично продовжував свою роботу. Він підніс свічку зовсім близько до могильного напису і переконався в тому, що перед нами могила Люсі. Потім знову порився в саквояжі і вийняв звідти викрутку.

— Що ви збираєтеся робити? — запитав я.

— Відкрити домовину. Зараз я доведу тобі, що маю рацію.

І він почав відгвинчувати гвинти, зняв кришку, і ми побачили цинкову оббивку домовини. Це видовище було мені не під силу. Це була така ж образа покійної, ніби, коли вона ще жива, її роздягнули уві сні! Я мимоволі схопив його за руку, бажаючи зупинити. Він же тільки сказав:

— Ти сам побачиш!

І, знову порившись у саквояжі, вийняв звідти маленьку пилку. Сильним ударом руки він пробив викруткою дірку в цинку, досить велику, щоб у неї міг пройти кінець пилки. Я інстинктивно відступив назад, чекаючи звичного нудотного запаху від того, що тіло пролежало цілий тиждень. Але професор навіть не зупинився; він пропиляв кілька футів уздовж краю домовини, потім обігнув її і перейшов на інший бік. Схопивши кінець, що звільнився, відігнув кришку до кінця домовини і, тримаючи свічку у відкритому отворі, запропонував мені підійти і подивитися.

Я підійшов і поглянув… Домовина була порожня! Мене це вразило і страшенно приголомшило, але Ван Хелзінк залишився незворушним.

— Ну що, тепер ти задоволений, мій друже? — запитав він.

Страшна впертість заговорила в мені, і я відповів:

— Я бачу, що тіла Люсі немає в домовині, але це доводить тільки одну річ.

— Яку ж саме, Джоне?

— Що його там немає.

— Непогана логіка. Але як ти гадаєш, чому його немає?

— Можливо, це справа злодія, — сказав я. — Може, хтось із трунарів украв його!

Я відчував, що плів дурниці, і все-таки більше нічого не міг придумати. Професор зітхнув.

— Ну, добре, — сказав він. — Тобі потрібні ще докази? Ходімо зі мною!

Він опустив кришку на місце, зібрав усі свої речі, поклав їх назад у саквояж, згасив свічку і також поклав її туди. Ми відчинили двері і вийшли. Він замкнув двері на ключ. Потім передав його мені і сказав:

— Залиш ключ у себе, тоді тобі буде спокійніше.

Я засміявся, але зізнаюся, що то був не дуже розумний сміх, і хотів повернути йому ключа.

— Ключ тут не важливий, — сказав я. — Може бути ще дублікат, і, крім того, такий замок легко відкрити.

Він нічого не заперечив і поклав ключа до кишені. Потім сказав, щоб я вартував біля одного кінця цвинтаря, а він вартуватиме біля іншого. Я став на своє місце за тисовим деревом і бачив, як його темна фігура віддалилася і сховалася за пам'ятниками і деревами.

Це було нудне очікування! Відразу ж після того, як став на своєму місці, я почув, як годинник пробив дванадцяту; час тягнувся поволі: пробило і першу, і другу. Я змерз, почав нервуватися і був злий на професора за те, що він потягнув мене в такі мандри, і на себе за те, що пішов. Мені було дуже холодно і занадто хотілося спати, щоб бути уважним спостерігачем, але водночас я не був достатньо сонним для того, аби втратити надію; отже, загалом мені було нудно і неприємно.

Раптом, обернувшись випадково, я побачив якусь білу фігуру, що рухалася між тисовими деревами в кінці кладовища, далеко за могилами; одночасно з боку професора із землі піднялася чорна маса і рушила їй назустріч. Тоді пішов і я; але мені довелося обходити пам'ятники й обгороджені плити, і я кілька разів падав, спотикаючись об могили. Небо вкрили хмари, і десь далеко заспівав півень. Неподалік, за рядами ялівців, якими було обсаджено дорогу до церкви, у напрямку до склепу рухалася якась каламутна фігура. Могила була прихована за деревами, і я не міг бачити, куди поділася фігура. Я почув шум там, де я спершу побачив білу фігуру, і коли підійшов туди, то знайшов професора, який тримав на руках худеньке дитя. Побачивши мене, він простягнув його мені і сказав:

— Тепер ти задоволений?

— Ні, — відповів я.

— Хіба ти не бачиш дитини?

— Так, бачу, але хто ж приніс її сюди? Вона поранена? — запитав я.

— Погляньмо, — сказав професор і попрямував до цвинтарного виходу, несучи сплячу дитину на руках.

Підійшовши до скупчення дерев, ми запалили сірник і оглянули дитину. На