Вільям Фолкнер - Світло в серпні

хіба тим, що його вилає, обматюкає повія чи власниця борделю, хоча бувало, що його били до непритомності інші клієнти й доводилось очунювати на вулиці чи в буцегарні.

Вдавалася ця штука, поки він мешкав на Півдні. А одної ночі не вдалася. Вставши з ліжка, Джо сказав повії, що він негр. «Справді? — здивувалася вона. — А я гадала, що ти якийсь макаронний італієць. — Глянула на нього без особливого зацікавлення, та за мить, помітивши, мабуть, щось особливе на його обличчі, докинула: — Ну то й що? Виглядаєш нічогенько. Ти б побачив, якого чорнопикого я відпустила якраз перед тим, коли надійшла твоя черга». Жінка задивилася на нього. Тепер вона не рухалася. «Слухай, невже ти вважав, що ця діра — готель „Рітц“?» Тут вона замовкла. Дивилася на його обличчя й стала поволеньки задкувати, не зводячи очей із Джо, полотніючи, роззявивши рот для крику. І заверещала. Треба було двох полісменів, щоб скрутити Джо. Їм здалося було, що ця жінка мертва.

Після цього Джо знудило. Він не знав, що є білі жінки, ладні прийняти чорношкірого. Його нудило два роки. Час від часу згадував, як підступом чи кпинами провокував білих людей, аби назвали його негром, щоб довести до бійки, побити їх або ж самому дістати перцю. Якось він побився з негром за те, що той назвав його білим. Тоді Джо жив на Півночі, в Чикаго, а потім у Детройті. Мешкав із темношкірими, уникав білих. Їв з неграми, спав з ними, скорий на зваду, відлюдькуватий, непередбачуваний. Жив із жінкою, яка нагадувала скульптуру з чорного дерева. Уночі, лежачи в ліжку поруч неї, Джо дихав глибоко й надсадно. Робив це навмисно, відчуваючи, навіть спостерігаючи, як здіймаються все вище й вище білі груди, силкуючись увібрати, всотати темний дух, темне, незбагненне мислення, буття негрів, із кожним видихом намагаючись вигнати із себе білу кров, біле мислення та буття. Та від запаху, який завдяки цьому старанню мав би стати рідним, роздималися й біліли ніздрі, все єство корчилося від фізичної огиди й духовного несприйняття.

Джо гадав, що він утікає від самотності, а не від самого себе. А вулиця бігла далі. Для нього, як ото для кішки, одне місце нічим не відрізнялося від інших. І в жодному з них не міг знайти спокою. Вулиця бігла далі й далі у своїх настроях, завжди безлюдна. Джо міг побачити себе в незліченних аватарах, у тиші, приреченого на рух, гнаного хоробрістю то придушеного, то роз’ятреного відчаю та відчаєм хоробрості, яку доводилося то осаджувати, то пришпорювати. Було йому тридцять три роки.

Одного пообіддя вулиця стала міссісіпським путівцем. Біля маленького містечка Джо зсадили із товарного поїзда, що їхав на південь. Він не знав, що це за місцина, йому було байдуже, як вона зветься. Зрештою, й не бачив цього містечка. Обійшов його лісом, вийшов на путівець і подивився на два боки. Ґрунтова дорога — як видно, добряче наїжджена. Вздовж неї розкинулося кілька негритянських халуп, а десь за півмилі стояв будинок. Великий, у гаю. Видно було, що свого часу спорудили його не без претензій. Тепер на деревах здалося б пообрізувати гілля, а саму будівлю — пофарбувати. Джо бачив, що тут живуть люди, а він уже добу нічого не їв. «Ось тут годиться», — подумав він.

Але не відразу пішов туди, хоча день ішов до схилку. Відвернувся від будинку й рушив у протилежному напрямку. У заяложеній білій сорочці, в поношених діагоналевих штанах, у репаних запорошених міських туфлях, у виклично заломленій сукняній кепці над триденним заростом він усе одно не скидався на волоцюгу, принаймні на погляд хлопчика-негра, що йшов назустріч путівцем, погойдуючи бляшаним відром. Джо спинив хлопця.

— Хто живе он у тому великому будинку? — спитав.

— Он у тому? Міс Берден живе.

— Містер і місіс Берден?

— Ні, сер. Нема містера Бердена. Ніхто, крім неї, там не живе.

— Ага. Це, мабуть, стара жінка.

— Ні, сер. Міс Берден не стара. Але й не молода.

— І вона живе там сама-одна. Їй не страшно?

— А хто б її кривдив тут, у місті? Кольорові по сусідству доглядають її.

— Кольорові? Доглядають?

Відразу ж хлопчик ніби зачинив двері між собою і чоловіком, що розпитував.

— Ніхто з усіх тих, що тут мешкають, не скривдить її. Вона ж нікого не скривдила.

— І я так гадаю, — згодився Крістмас. — Чи далеко цією дорогою до іншого міста?

— Кажуть, що миль тридцять. Ви ж не пішки туди підете?

— Не пішки, — відповів Крістмас. Повернувся й пішов далі. Хлопець дивився йому вслід. Тоді й сам повернувся й рушив, погойдуючи відром біля вигорілої холоші. За кілька кроків обернувся, глянув назад. Чоловік, що випитував, ішов розмірено й не швидко. Хлопчик знову рушив у своєму вицвілому, латаному, короткому комбінезоні. Босоногий, став на ходу пританцьовувати, човгаючи ногами, й червонуватий пил здіймався довкруг кістлявих, шоколадної барви щиколоток і потертих холош закороткого комбінезона. Хлопець замугикав — ритмічно, музикально, без мелодії, на одній ноті:

Не кажи, що не так,

Що не знала хто.

Хочеш мати білу дівку,

Лапу не ховай.

Лежачи в густих заростях за сто кроків від будинку, Крістмас почув, як вдалині дзиґарі вибили дев’яту, а тоді й десяту годину. Перед ним маячив кутастий, величезний дім у гаю. В одному вікні нагорі світилося. Штори не запнуто, видно було, що горіла гасова лампа. Час від часу на дальшій стіні сновигала людська тінь. Самої ж людини Крістмас ні разу не побачив. За якийсь час світло згасло.

У будинку потемніло, Крістмас облишив за ним спостерігати, лежав у гущавині долілиць, на чорній землі. Тут панувала безпросвітна пітьма, крізь сорочку відчувалася прохолодна, легка вільгість, немовби сонце ніколи не досягало застояного повітря в цих кущах. Він відчував, як земля, що не бачила сонця, неквапно й похітливо б’є крізь одяг у пах, стегно, живіт, груди, передпліччя. Лоб спирався на схрещені руки, у ніздрі плив сирий густий запах чорної, вологої, родючої землі.

Він не дивився на темний будинок. Понад годину лежав нерухомо в гущавині, а тоді звівся й вибрався на простір. Не таївся. Не підкрадався до дому, наближався без остороги. Попросту спокійно йшов, наближався без жодної обачності, як звик ходити, й обходив навколо безрозмірну огорожу величезного будинку аж до задвірків, де б мала бути кухня. Наробивши шуму не більше, ніж кіт, він спинився і постояв якусь мить під вікном, у якому раніше бачив світло. У траві під ногами цвіркуни, що стихали від кроків Джо, оточували