Вільям Фолкнер - Світло в серпні

Ромео Господи він мабуть попутно обчистив касу недільної школи тепер вони належать Боббі ти що не бачив він сам їй віддав бачили таку широку натуру ну й гаразд збери їх дитинко можеш їх вважати погашенням кредиту подарунком на пам’ять чим хоч ого вона їх не хоче диви-но яка ото горе-лишенько ми ж не можемо залишити їх отут бо підлога струхлявіє і ямку зроблять та вже зробили одну яму якраз на його зріст на зріст будь-кого гей Боббі гей ціпонько їй-бо я візьму їх для Боббі а дзуськи тобі я хотів сказати що візьму половину для Боббі гей ви паршивці не чіпайте їх навіщо вам це ж його гроші Боже мій а йому навіщо він же не тратить грошей і не потребує їх спитай у Боббі чи потрібні йому гроші він задурно дістає те за що ми платимо облиш їх я сказала та йди ти тут всього п’ять чи шість баксів на рило». Тоді над Джо схилилася білявка, й він спокійно дивився, як вона задирає спідницю, виймає з-під панчохи пласку пачку банкнот, відділяє одну з них і впихає в годинникову кишеню його штанів. І ось вона зникла. «Ходімо забираймося звідси ти сама ще не готова маєш ще запакувати це кімоно застібнути сумку й знову напудруватися принеси мою торбу та капелюшок та йди ж візьми Боббі й решту сумок сідайте в машину й чекайте нас із Максом думаєте я вас тут залишу одного чи другого щоб ви й останнє в нього відібрали ану вимітайтеся звідси».

І ось вони пішли: останні кроки, останні двері. Джо почув гуркіт авто, який поглинув шурхотіння комах. Спершу машина гуділа гучніше від них, тоді нарівні, а відтак дедалі тихше й тихше, аж стало чутно тільки комах. Джо лежав під лампочкою. Ще не міг поворухнутися, дивився і не бачив, слухав і не чув. Ще не з’єдналися кінці проводу, коли він лежав, умиротворений, і час від часу по-дитячому облизував губи.

І ось оголені кінці замкнулися. Джо не знав достеменно, коли це сталося. Тільки зненацька відчув, як дзвенить у голові. Помалу сів, оговтуючись, і звівся на ноги. Навколо запамороченої голови йшла обертом кімната, поволі та плавно, як думка. Отож думка сказала: «Ще ні». А він усе ще не відчував болю, навіть тоді, коли, спершись на комод, розглядав у дзеркалі розпухле, закривавлене обличчя й торкався його. «Господи Боже, — сказав Джо, — ото віддухопелили мене». Він іще не думав, ще не постало: «Мабуть, треба забиратися звідси. Мабуть, треба забиратися звідси». Рушив до дверей, випроставши поперед себе руки, як сліпець чи сновида. Потрапив у передпокій, не зогледівшись, як пройшов через двері, й опинився в іншій спальні. Сподівався, — ще, мабуть, не тямлячись, — що йде до виходу. Ця кімната теж тісна. Здавалося, вона й досі сповнена духом білявки, а шорсткі, судомно скорчені стіни надимаються від її войовничого, зовні діамантового шанолюбства. На голому комоді стояла півлітрова пляшка віскі. Джо повагом випив її, зовсім не відчуваючи пекучості, тримаючись за комод, щоб устояти. Віскі потекло в горлянку, холодне, без смаку, як меляса. Поставивши порожню пляшку, він сперся на комод і звісив голову. Ні про що не думаючи, чекав — може, несвідомо, а може, взагалі ні на що не чекав. А тоді віскі почало палити зсередини. Джо став поволі хитати головою з боку на бік, а думки заворушилися — разом із повільним скручуванням і викручуванням нутрощів: «Мушу забиратися звідси». Знову повернувся до передпокою. Тепер у голові прояснилося, тільки тіло не слухалося. Довелося волочити його через передпокій, до виходу, ковзаючи вздовж стіни. «Ну ж бо, зосередься, опануйся, — наказував собі Джо. — Мусиш звідси видобутися. Якби ж то вирватися надвір, на повітря, на прохолодне повітря, в прохолодну пітьму». Він спостерігав, як вовтузяться коло дверей його руки, й силкувався допомогти їм, стримати й направити їх. «Принаймні дверей не замкнули, — майнула думка. — Господи Ісусе, я б тоді до ранку не вибрався. Ніяк не зумів би відчинити вікно й вилізти назовні». Нарешті упоравшись із дверима, він вийшов і зачинив їх за собою, знову ж після суперечки з власним тілом, що не хотіло завдавати собі клопоту й тільки з принуки зачинило двері порожнього будинку, в якому жаріли мертвим, немиготливим вогнем дві лампочки, не знаючи, що оселя спорожніла, й не переймаючись тим, так само байдужі тепер до тиші та запустіння, як колись до дешевих скотинячих ночей із брудними, замацаними склянками й засмальцьованими, заяложеними постелями. Його тіло набуло покладистості й слухняності. Джо ступив із темного ґанку в місячне світло і з закривавленою головою, з порожнім шлунком, у яких горів-буянив хміль, вийшов на вулицю, що пролягла на п’ятнадцять літ.

Хміль із часом вивітрювався, знову набирався й знову вивітрювався, а вулиця бігла далі. Від тої ночі сотні й сотні вулиць злилися в одну — з непримітними перехрестями, зі змінами краєвидів, з проміжками їзди то попутником, то зайцем на поїздах, вантажівках, возах, де у свої двадцять, двадцять п’ять, тридцять років він сидів із нерухомим твердим обличчям, в одязі (хай навіть брудному й поношеному) городянина, а їздовий, не знаючи, кого везе, не насмілювався поспитати. Вулиця бігла до Оклагоми та Міссурі й далі на південь — аж до Мексики, а тоді назад — до Чикаго, Детройта, потім знову на південь і, нарешті, до Міссісіпі. Вона розтяглася на п’ятнадцять літ, пролягла між бридких фасадів дерев’яних будинків у нафтових містечках, де він, у своїй незмінній діагоналі й у легких туфлях, чорних від бездонного бруду, споживав із бляшаних мисок прості страви по десять-п’ятнадцять доларів за порцію й розплачувався з пачки банкнот завтовшки з велику жабу, теж засмальцьованих тлустою нечистю, і, здавалося, невичерпної, як і вартість, закладена в ній. Вулиця бігла серед жовтих пшеничних ланів, звивалася поміж днів виснажливої праці та тяжких снів уночі в копицях під холодним божевільним вересневим місяцем і колючими зірками. Джо був різноробом, шахтарем, золотошукачем, зазивайлом у гральних кублах. Завербувався в армію, прослужив чотири місяці, дезертирував, і його не зловили. Завжди, раніше чи пізніше, вулиця пролягала через міста, назви яких не трималися в пам’яті, через той самий квартал, однаковий в усіх цих містах, де під темними непевними опівнічними склепіннями він злягався з жінками, платив їм, коли мав гроші, а коли не мав, то все одно діставав своє й казав, що він негр. Спершу, коли Джо жив на Півдні, таке діяло. Дуже просто, дуже легко. Ризикував