Вільям Фолкнер - Світло в серпні

ввійшов, та він, як здавалося, не зважав на те. Вона сиділа нерухомо, цигарка досі диміла в її застиглій великій руці, мертвотній і блідій, як шмат вареного м’яса. Знову хтось ухопив Джо за плече. Цього разу — незнайомець. Він і Макс стояли пліч-опліч, дивлячись на Джо.

— Не тягни гуми, — сказав незнайомець. — Якщо прибив старого, то так і кажи. Таке не довго буде таємницею. Невдовзі все випливе.

— Кажу ж вам, що не знаю! — огризнувся Джо. Роздратований, переводив погляд то на одного, то на другого чоловіка. — Я вдарив його. Він упав. Я ж казав йому, що колись так зроблю.

Повів оком з одного обличчя на друге — обидва спокійні, майже однакові. Засіпав плечем, яке вхопив незнайомець.

— Навіщо ти прийшов сюди? — запитав Макс.

— Навіщо я… — сказав Джо. — Навіщо я сюди… — повторив він уже не так здивовано, переводячи палючий погляд з обличчя на обличчя, розгнівавшись, але ще стримуючи відчай. — Навіщо я сюди прийшов? Щоб забрати Боббі. Гадаєте, що я… та я ж додому поїхав по гроші на весілля… — І знову він геть забув їх, викинув із голови. Вирвавшись, повернувся до офіціантки, знову нічого не пам’ятаючи, урочистий, гордовитий. Мабуть, у цю мить обох чоловіків видуло з його життя, як два клаптики паперу. Мабуть, він навіть не зауважив, що Макс відійшов до дверей і гукнув, а по тому ввійшла білявка. Джо нахилився над ліжком, на якому нерухомо сиділа понура офіціантка, навис над нею, вигрібаючи з кишені на її коліна та на постіль монети й зібгані папірці. — Ось! Диви-но. Дивися. Маю. Бачиш?

І тут на нього повіяло тим самим вітром, що й у школі три години тому, серед остовпілих людей, на яких він не зважав. Офіціантка зірвалася на ноги, штовхнула Джо. Він випростувався й, стоячи спокійно, немов у напівсні, дивився, як вона хапає й розкидає зіжмакані банкноти. Дивився на її спотворене обличчя, на роззявлений у крику рот, на очі, що теж кричали. Один-єдиний із усіх Джо здавався сам собі спокійним і незворушним. Його голос звучав настільки гучно, щоб досягати до свідомості.

— То ти не хочеш? — спитав він. — Не хочеш?

І повторилося те саме, що й у школі: хтось тримав офіціантку, вона виривалася й верещала, на голові метлялося й куйовдилося волосся, а обличчя й рот — на противагу — були нерухомі, як у мерця.

— Байстрюк! Курвий син! Впакував мене в лайно. А я з тобою, як із білою людиною! Як з білою!

Та він, мабуть, досі сприймав ці крики, як шум, не впускав їх у свідомість, слухав їх, як завивання вітру. Дивився на неї, на обличчя, якого ніколи досі не бачив, і спокійно говорив (вголос чи подумки — цього він сам не знав), у тягучому подиві:

— Я ж через неї на вбивство пішов. Навіть крав задля неї.

Немов щойно почув про це, подумав про це, дізнався від когось, що скоїв таке.

А тоді її теж видуло з його життя довгим поривом вітру, як третій клаптик паперу. Джо став помахувати рукою, неначебто досі стискав розтрощений стілець. Білявка вже досить довго була тут, у кімнаті. Джо не здивувався, зауваживши її, посталу з розрідженого повітря, нерухому, в зовнішній діамантовій несхитності, що викликає таку саму пошану, як і невблаганно зведена вгору полісменова рука в білій рукавичці. Жоден волосок не відбився від зачіски. Тепер білявка була в ясно-блакитному кімоно поверх темного дорожнього вбрання.

— Візьміться за нього, — спокійно сказала вона. — Незадовго сюди нагодяться копи. Знають, де його шукати.

Напевно, Джо взагалі не почув цих слів, як і верещання офіціантки: «Сам мені сказав, що він нігер! Розсучий син! Задурно грав мене той чорносракий виплодок, ще й клопоту з копами-селюками наробив! На танцюльках у селюків!» Напевно, чув тільки завивання вітру, коли, погойдуючи рукою, ніби й досі стискав стілець, кинувся на двох чоловіків. Очевидно, навіть не спостеріг, що ці двоє вже рушили до нього. У якомусь несамовитому захваті, як у нерідного батька, сам налетів на незнаний кулак. Напевно, не відчув ні першого, ні другого удару, хоч незнайомець двічі влучив в обличчя. Джо впав і застиг, лежачи навзнак, як той, кого недавно звалив. Не знепритомнів, очі розплющені й мирно дивляться на цих двох. В очах нема нічого — ні болю, ані подиву. Джо не міг рухатися. Лежав із виразом глибокої задуми, споглядаючи двох чоловіків і біляву жінку, й досі непорушну, гладку й лощену, як лита статуя. Мабуть, не чув голосів, а якщо й чув, то вони важили не більше, ніж сухе, рівне дзумчання комах за вікном.

— Обгидив, сука, таку малину, а я все життя про неї мріяв.

— Хай не водиться з курвами.

— Не втримається. Одна з таких його й народила.

— Він справді нігер? Щось не дуже схожий.

— Таж сам признався Боббі вночі. Гадаю, що вона ще далеко не все знає про нього. Ці сільські виродки можуть бути ким хоч.

— А ми перевіримо. Побачимо, чи чорна в нього кров.

Лежачи тихо й мирно, Джо бачив, як нахиляється незнайомець, підводить йому голову з підлоги й знову б’є в обличчя, цього разу коротким, різким ударом. За мить Джо злегка лизнув губу, як дитина ложку. Бачив, як вдруге замахується рука. Але не вдарила.

— Досить. Їдемо до Мемфіса.

— Ще разочок прикладуся.

Джо лежав і дивився на руку. Поруч незнайомця став Макс і теж нахилився.

— Треба пустити ще більше юхи, щоб знати напевне.

— Еге ж. Хай не переймається. Оце йому теж задурно.

Рука не вдарила. Білявка теж тут була. Вхопила незнайомцеву руку за зап’ясток.

— Досить, я сказала.

Розділ 10

Не журячись, знаття пам’ятає тисячу диких, безлюдних вулиць. Відбігають від тої ночі, коли він лежав і чув, як завмерло відлуння останнього крику, як востаннє гримнули двері (втікачі навіть не загасили світла), а він усе лежав тихо, горілиць, розплющивши очі, і лампочка над ним палала болючим немиготливим жаром, немовби вимерли всі люди в домівці. Джо не знав, чи довго він так пролежав. Узагалі не думав і не страждав. Мабуть, відчував десь усередині себе розірваний провід між волею й чутливістю — два оголені, роз’єднані кінці чекають, поки їх з’єднають, сплетуть, щоб знову можна було рухатися. Вже наприкінці тої підготовки до від’їзду втікачі раз у раз переступали через нього, як ото люди, покидаючи оселю назавжди, переступають через непотріб, що його вирішили залишити. «Гей Боббі гей лялюсю ось твій гребінець що ти забула а ось грошики нашого