Fill - Артефакт Провідника: Печать Темряви, Fill

Розділ 43: На межі темряви ( Ем.... Ну темрява і тіні, це ж різні речі, та?)

Хребти ставали все вищими, а дорога все важчою. Темрява навколо них не відступала, як і холод, що проникав у кістки. Повітря було густе, ніби воно поглинало всі звуки, залишаючи лише мовчання і відчуття, що хтось чи щось спостерігає з кожного кута. І хоча їхній шлях по хребтах був усе важчим, сама природа навколо залишалась абсолютно непохитною.

Перед ними вже відкривався останній етап шляху — кілька останніх хребтів, після яких, за легендами, починалася землі тьми. Лінія горизонту вже не мала жодних ознак світанку чи ночі — лише темна смуга, де не було ні сонця, ані зірок. Лише туга пітьма, яка здавалась все більш живою.

Ноель відчував, як холод проникає в його шкіру, коли вони піднімались на останній з хребтів. З кожним кроком ставало все важче дихати, і він вже не був впевнений, чи відчуває себе насправді живим, чи це лише ілюзія, з якою він існує.

Всі троє йшли мовчки. Сильва був у своєму звичайному настрої, нічого не сказав, лише кидав короткі погляди, які здавались спостережливими, але в той же час відстороненими. Ларс йшов попереду, абсолютно спокійний, наче цей шлях не ставив перед ним жодних проблем. Його холодний погляд дивився вперед, але здавалось, що він не тільки оцінював шлях, а й намагався прочитати щось важливе в самому ландшафті.

— Ми вже близько, — Ларс промовив це майже беззвучно, його голос не видавав жодних емоцій, але в ньому відчувалась зосередженість, яка притаманна тим, хто йде в абсолютно новий і небезпечний світ.

Ноель відчував, як усередині нього щось почало стискуватись. Хребти все більше віддаляли їх від останнього знайомого місця, і вперед вела тільки темрява.

Піднявшись на один із останніх підйомів, вони досягли вершини. Тут можна було побачити, як перед ними розгортається страшна краса світу тьми. Перші ознаки цієї землі не з'являлись раніше, але тепер Ноель бачив, що світ перетворюється. Вітер, що був ще кілька годин тому холодним, тепер став сухим і важким. Його вітер мив шкіру, як чужі руки, і навіть шепіт того, що залишалося на горизонті, був нечутним.

Здавалось, сама земля була змінена. Темрява не просто затоплювала цей світ, вона створювала нові форми, які поглинали все живе, повільно, але неперервно.

Зараз вже не було часу на роздуми. Тільки перед ними стелилась відкрита рівнина, яка, здавалось, вела до самого кінця. Але вони йшли вперед, кожен крок відчувався важким і чужим.

— Вони чекають нас, — вимовив Сильва із усмішкою, яка не була схожа на його звичну. Вона була більш хижою, зловісною.

Ноель дивився на нього, намагаючись зрозуміти, що за відчуття цієї тіні з’явилось у його серці. Він відчував, що вони все наближаються до чогось набагато більшого, і чим далі вони йдуть, тим ближче до них наближається сама тьма. І це було більше, ніж просто небезпека. Це була невідворотність.

— Не оглядайся. — раптом тихо сказав Ларс, і Ноель одразу зрозумів, що це була не порада, а попередження. У нього не було бажання оглядатися назад. Тут було щось не так.

Відповідно до слів Ларса, вони продовжували йти, залишаючи за собою величезну, пустельну рівнину, яка поглинала будь-які звуки, кожен крок, кожен рух.

Перед ними здіймалась наступна стіна темряви, і в момент, коли здавалося, що цей шлях може привести до чогось абсолютно непередбачуваного, вони знову потрапили в невідомість. І, хоча цей шлях здавався беззаперечно похмурим, і самі вони втрачали здатність відчувати час, темрява все більше заповнювала їхні серця.

Далі було тільки одне: земля тьми.

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍