Сергій Каріук - Кременецький звір, Сергій Каріук

цьому не заперечує його людожерство… Та, трохи заспокоївшись, я таки почав роздумувати…

— Це робить вам честь… — з посмішкою кинув Хохриттер.

— Але ж історія ваша й справді була… надміру фантастичною, вам не здається? «Лікар та його підопічний із впливової родини їздять Європою, залишаючи після себе трупи, бо хворий на голову аристократ вважає себе вовкулакою». Це ж якась химерна казка, вам не здається?

— Чому ж. «Є багато чого на світі, друже Гораціо, що й не снилося нашим мудрецям». А тут усе досить банально, мій друже Голото. Душевнохворий убиває, його лікар, аби не було розголосу, замітає сліди… У Mercure de France й не таке прочитаєш…

— Згоден, паризькі писаки вмілі на вигадки, з ними можуть позмагатися хіба баби з київського базару на Подолі. І розповідали ви доладно. Та от розказаному віриш завжди більше, коли не знаєш, як було насправді.

— О, Господи, Голото! Давайте, здивуйте мене. Скажіть, що ви були свідком нашої з Міхаелем пригоди в П’ємонті, коли він убив дівчину! — реготнув Хохриттер.

— Ні, звичайно. Та я загадав. Ви забули, що я в цей час теж був в Італії. Навіть більше — мав приятеля з Турина і про вбивство молодої дівчини після карнавалу в Казале-Монферрато чув від нього, а той від свого дядька — місцевого судді. Вся ота драма, — Голота заговорив трагічним і пафосним голосом, — «Мнішек прокинувся біля закривавленої мертвої юнки, розпач і сльози, але тут з’явився благородний лікар, який врятував молодого пана від неминучої розправи розлючених городян»… — дещо не відповідає дійсності. Мені розповідали, як усе було насправді, — вів далі Голота, — дівчину не вбивав якийсь там вовкулак чи душив душевнохворий. Її отруїли. А я відзначив, що ви нащось збрехали. І це була перша дивина. Далі ви почали розказували все фанатичніші й фанатичніші оповідки. Мандри Європою, напади хворого Мнішека, каліцтва людей… У Парижі, князівствах… Я розумів, що ви брешете, але не зрозумів, навіщо.

— Безперечно. — погодився Хохриттер. — Ви мало що можете зрозуміти.

— Так, — погодився Голота, — я повільно запрягаю. Але коли вже стосується життя моїх близьких, то добре прискорююсь. Про цю мою особливість знають у Варшаві й Болоньї. Тож повторюся: я допетрав — усі ці вигадки про вовкулака з’явилися через те, що вам потрібно було маніпулювати Мнішеком. Вертіти молодим спадкоємцем величезного статку, мабуть, досить вигідна річ, чи не так?

— Ви просто неймовірний, ліценціате! Буря й наступ, як у справжнісінькому суді, — вдавано захоплено відповів Хохриттер. — Лавина звинувачень, не знаєш навіть, на що відповідати. Довершений хаос, що має, мабуть, збити обвинуваченого з пантелику. Я розумію, що в Болоньї ви таки вчилися недарма… Але, Голото… Відверто скажу… Ваші висновки — ну просто курям на сміх.

— Вигадані убивства, охоплений жахом і каяттям молодий граф. Ви, кому він довіряє, як рідному батьку… Щось змінилося, коли ви приїхали до Кременця. Почали зникати люди, — Голота не звернув уваги на глузування Хохриттера. — Мнішек був, як і раніше, упевнений, що вбиває під час своїх нападів, але убивали ви, прикриваючись хворим, як щитом. Але чому і головне як?

— Як? — луною відгукнувся Хохриттер.

— Мені не давало це спокою. Та коли я лиш почув про кременецькі підземелля, то зрозумів — ось найзручніший шлях убивати й залишатися непоміченим. Але ж тунелі під містом, то легенда, ніхто з місцевих ніколи їх не бачив. Усі згадували ту незрозумілу розповідь про братів-розбійників, які грабували з-під землі. Але брати, яких прозвали Чортами, давно на тому світі. Для вбивці була лише одна можливість…

— Яка ж?

— Знайти мапу підземель розбійника Микольці-каменяра.

— Як же її знайти, ту мапу?

Голота з огидою подивився на дурнувату масну посмішку лікаря.

— Ви ж, мабуть, чули про те, що жовнір порубав розбійника Микольцю, а його брата замучив Болиць?

— А їхню хижу спалили разом з усім мотлохом… — підхопив Хохриттер.

— Так-так, спалили. Але ж жовнір перед цим попорпався в речах Микольці і знайшов шматок паперу, у якому так нічого й не зрозумів. Але про всяк випадок сховав, а тоді продав. Знаєте, хто той жовнір?

— А ви?

— Добре знаю. Нещодавно розквасив йому носа. Після служби його взяли в палац до одних магнатів.

— Мірек, камердинер?! — удавано здивувався медик. — Але як ви дізналися?

— Іноді моя прихильність до шинків і розмов зі слугами дуже допомагає. Те, що Мірек був жовніром у Кременці й ловив розбійників, мені розповів Мнішек. Я зустрів Мірека «У Павла», де збираються всі місцеві слуги. Ледве теліпаючи язиком, він хвалився, як спалив хижу Микольці, як знайшов і продав папери з його рундука…

— Кому?

— Настоятелю василіянів. Отцю Бернарду. Той дурень з радістю віддав Бернарду справжній скарб за відріз полотна на нові штани.

— То вона весь час була у Бернарда?

— Так, увесь цей час вона була у старого настоятеля василіянів…

— Вам би, Голото, менше по шинках було швендяти. Може б, не забивали собі голову розповідями місцевих пияків.

— Це правда. І ви прекрасно це знаєте. Як і те, що старий усе життя шукав у підземеллях могилу святого апостола Матфея. Про це мені, як і вам, розповів Мнішек. Ви дізналися, як саме він її шукає, як орієнтується під землею… А тоді видурили в нього карту й почали вбивати.

— Чому я?

— Я міг би й далі перераховувати суперечності у ваших брехливих розповідях… Але то все було непевно, самі натяки, марево…

— Так, і химерне марево, — вставив Хохриттер. — І що раніше ви це зрозумієте, то краще…

— Так думав би і я, якби отець Бернард не розповів мені… — промовив Голота, дивлячись на Хохриттера.

— Він не назвав вам жодного імені, бо ви б оце зараз не плели бозна-що!

— Так, він не сказав мені імені, але я й так здогадався. Бернард усе життя бігав за своєю мрією і легко став вашою жертвою. Ви знали, що є метою усього життя старого настоятеля. Осяяти Кременець, зробити його другим Римом. Знайти могилу святого Матфея. Ви показали йому книгу, де були натяки на те, де шукати раку з мощами апостола. А він упустив вас під землю. Скоро, дуже скоро старий зрозумів, що допустив у підземелля потвору, але навіть тоді йому здавалося, що ці жертви не марні. Що знайдені рештки Матфея зроблять Волинь твердинею християнського світу. Але, знаєте, абат таки мучився від докорів сумління. Недарма він замовив оту картину…

— Яку картину? — підняв брови Хохриттер.

— Ваша біда, Хохриттере, що ви багато цікавилися медициною і мало — мистецтвом. Це згубило вас. Отець боявся вас. Він знав, що ризикує, тож хотів навіть із могили