Сергій Каріук - Кременецький звір, Сергій Каріук

називається шлях марних спроб та дурних помилок. І я не відступив від нього до кінця, — Голота роздратовано згадав про свої дурнуваті метання Кременцем і околицями…

— Гм… мій дорогий друже, не будьте до себе суворі… — промовив Хохриттер, та лише подивився на Голоту, що явно не потребував дружніх розрад, і відразу замовк.

— Це правда, лікарю. Усе вийшло випадково. Купа версій, сотня підозрюваних. Спочатку я думав, що вбиває звір. Ну, отой наш вовк, якого прохромили рогатиною неподалік Лишні. Помилка. Тоді підозра впала на Болиця… Помилка! За помилкою інша помилка. Це й не дивно, адже я йшов, як віслюк, за найбільш очевидним. Якби я раніше почав думати, Сташка б не… — Голота замовк на півслові.

— Не терзайте себе. Краще розкажіть, як ви дізналися про настоятеля.

— Підозрювати його мали б усі! Хто б мав очі й жив у василіянському монастирі. Та от лише мені були потрібні вовкулаки, ритуали й різна дурня!

— О, годі шмагати самого себе, друже. Ви, як ті бовдури, які хлистають самі себе нагаями і вважають, що ось так змиють усі свої дурисвітства й гріхи перед Господом. Це справа марна й непотрібна… Господь розсудить нас усіх колись. Вип’ємо краще. Це добра сливовиця з благословенної Сербії. Ви б бачили, які там сади! Які запашні сливи, вишні, яблука. Повітря наповнене такими пахощами, що можна різати його на шматочки й їсти… Будьмо!

— Так, добра, — крекнув Голота, перехиливши склянку. — Дякую, лікарю, мені справді потрібно трохи амброзії й нектару, хоча підійде й кварта оковитої, браги, пива, мальвазії, угрину. Треба очистити голову від думок, вони так мигтять… І випити за Випадковість — королеву всіх розслідувань! — пафосно вигукнув уже захмелілий Голота. — Ви знаєте, крім випадковості, були ще пальці настоятеля. Збиті й подерті в кров пальці з землею під нігтями. Я не міг перестати думати, що можна робити, аби так їх поранити? Мурувати? Рубати дрова? Копати город? Нічого такого старий не робив. Це не давало мені спокою. І зрештою я з цікавості заліз до його оселі й випадково відчув легенький вітерець з-під тапчана. Коли відсунув ліжко, то вгледів величенького камінця у підлозі зі слідами від брудних рук. Господар оселі явно часто його торкався, а вже за мить я побачив, що він закриває вхід у підземелля…

— Неймовірно! — Хохриттер аж привстав зі свого крісла.

— Я не встиг розібратися з ним, і не знав, що то. Можливо, погріб, де отець Бернард тримав солоні огірки. Та тоді я згадав розповіді про розбійників, що ховалися в підземеллях під Кременцем, і знайшов людину, яка показала мені тунелі. Вони вели під монастир василіянів, будинок настоятеля й під палац Сангушка. І тоді я зрозумів. Зрозумів, як Мнішек виходив зі своїх покоїв і хто йому допомагав… От і все, — стомлено проказав Голота.

— У мене аж голова паморочиться від усього, що ви повідали! Підземелля під Кременцем? — Хохриттер аж відкрив рота від здивування.

— Та тут усю землю під містом наче шашіль поїв, лікарю! Сотні нір, які нарили, починаючи ще з часів короля Крака[45]. І дійти ними звідси можна мало не до Шумська, Дубна й Острога.

— І хто той знавець підземель? Бо я чув розповідь про братів, які грабували будинки, лазячи норами попід містом. Кажуть, навіть карту склали…

— У того чоловіка немає карти. Але він достатньо знав, аби показати підземелля, якими мандрували й убивали отець Бернард і його підопічний.

— Жахливо, — покрутив головою Хохриттер. — Смерть, що виходила з обителі Божої… Вип’ємо?

— Випити я завжди готовий, наливайте. Але ви знаєте, лікарю, мені все одно не дає спокою одна річ, — задумливо потер лоба Голота й подивився на медика, що вже приготувався перехилити чарчину до рота.

— Що саме, друже?

— Як саме і коли ви збираєтеся нарешті мене труїти? — проказав Голота голосом, в якому не відчувалося й крапельки алкоголю. — Я вже, зізнаюсь чесно, трохи втомився від цих пустих балачок і від цієї вистави…

Розділ 24

Що описує події, про які можна прочитати хіба в Mercure de France[46]

Хохриттер дивився на Голоту своїм звичайним поглядом, та ліценціату медик уже не здавався милим добрим дідком в окулярах, що завжди заходився оксамитовим сміхом, розповідаючи свої недоладні історії. Німець сидів у кріслі, міцно вперши лікті у бильця й ховаючи посмішку за сплетеними довгими пальцями. Безслідно зникли завжди підняті кутики рота й безпомічні зморшки навколо очей. З подивом Голота дивився на спокійне лікареве лице, наче вперше помічаючи тевтонську ламану лінію жорсткого підборіддя. В очах Хохриттера ліценціат не міг угледіти жодного натяку на тривогу чи страх. Скоріше цікавість. Таку, як він колись бачив у болонського анатома Піреллі, який препарував перед студентами щойно викрадене ними з болонського цвинтаря Чертози тіло мерця.

Голота мовчав, чекаючи реакції лікаря. Той, одначе, спочатку протягнув руку до келишка, відпив трохи сливовиці й задумливо почухав перенісся. На одну-єдину мить перед Голотою знову з’явився милий лікар з сонячним усміхом.

— Милий Голото, я трохи шокований вашими словами й не можу підібрати власних. Визнаю це, — промовив врешті Хохриттер, що, втім, не виглядав ані шокованим, ані здивованим. — Труїти вас? Ви неначе чекаєте, що я відпиратимуся й захищатимуся? Але у чому ви мене звинувачуєте врешті-решт?

— В убивстві сімох кременчан, зокрема Мільчека! — відрізав Голота. — У всіх тих звірствах, у яких ви ще лише кілька хвилин тому звинуватили отця Бернарда й Міхала Мнішека. Чи забули вже? — процідив Голота.

— Я? Убивав? — ледаче здивувався магістр медицини. — Ви, ліценціате, вже заморочили мені голову своїми версіями, ідеями та розповідями. Тільки не ображайтесь… І тепер ось це! Як старша й мудріша людина застерігаю: не розкидайтеся звинуваченнями так легко. Ви розумієте, що мене можуть позбавити голови через ваші вигадки?

— Чесно кажучи, я надіюся на це.

— Може, хоч поясните хід думок, які сновигають у вашій голові?! Бо інколи здається: їх тисячі, і вони виплигують зі свідомості ліценціата Голоти, як чортики з табакерки. Чи то, може, все сливовиця? Вона добре б’є в голову.

— Б’є, — погодився Голота. — Але я почну з самого початку. З отої історії про Мнішека і його вовкулацтво. Історії недоладної й дивної. Ні, звичайно, — запевнив ліценціат Хохриттера, що, протестуючи, підняв долоню, — першим моїм відчуттям, коли я почув її, був паралізуючий жах. Не кожного дня магнат розповідає, що стає вовкулакою і їсть людей на вечерю. І не щодня його лікар каже, що той магнат просто несповна розуму, та при