Сергій Каріук - Кременецький звір, Сергій Каріук

вказати на справжнього Кременецького Звіра і заспокоїти своє сумління. Ви пам’ятаєте ту копію картини Боутса, що висить у старого в вітальні?

— Якісь муки якогось святого! Яке це має відношення?! — вибухнув зовні спокійний медик.

— То муки святого Еразма, якому кати виймають нутрощі. Її намалювали у Львові цього літа. В оригіналі — двоє катів жорстоко вбивають святого. У своїй же копії Бернард велів зобразити одного мучителя сивим ченцем — то був він. Інший кат зображений високим хлопцем з лицарськими шпорами.

— Міхал Мнішек. Це ж очевидно.

— І я спочатку гадав, що то він так натякає на свого племінника. До того ж, Бернард сказав: Міхаель. Я тоді навіть трохи здивувався, бо чому б то дядько кликав племінника німецькою, і лише потім зрозумів — то він говорив про вас — Пауль Міхаель Райнер Хохриттер. То ви були тим високим («hoch») лицарем («ritter»), зображеним на картині старого настоятеля…

— Далі. Ваша фантазія просто фонтанує, мій дорогий.

— Далі? А далі — все. Заманювали, вбивали, позбувалися тіл. Убивали, скоріш за все, саме тут, — оглянувся Голота. — У підвалі, а то й у цій самій кімнаті. Як саме? Думаю, отрута. Тіла ви шматували пізніше, а рештки тягли по підземних переходах і викидали в ущелину в горах. Але мене не полишають питання: навіщо так жорстоко й дивно? Навіщо ви робили все, аби підставити свого вихованця, за яким змалечку доглядали?

— Давайте нарешті докази, бо таку історію я можу розповісти про будь-кого, — у голосі медика почувся метал, він уже не посміхався. — Хоч би й про вас, ліценціате. Хоча, можливо, у мене й не вийде так яскраво — адже у вас справжній літературний дар.

Голота відпив сливовиці й закашлявся. За мить віддихався й продовжив здавленим голосом.

— Після смерті Бернарда я поліз у підземний хід в його будиночку. Дійшов підземеллям до підвалу монастиря тринітаріїв. І знаєте, що я там угледів? У старому покинутому підвалі, в який ніхто не заходив років із десять? Ще один лаз, магістре. І той лаз за хвилину привів мене до вашого будинку. І вже у вашому підвалі я знайшов це, — Голота нахилився до своєї торбини й кинув на коліна лікарю гострі залізні пазурі. — Ви таки любитель зовнішніх ефектів, отрут і моторошних убивств…

Голота провів руками по обличчю. Хохриттер подивився на свою склянку, в якій виблискувало відображення язиків вогню і трохи похитав нею, розплескавши ракію.

— Не отруту, Голото, — несподівано промовив він. — Ні, не отруту, бо то надто вульгарно. Це макаронники люблять сипати один одному в келихи різну гидоту, ми, німці, не такі передбачувані, — вишкірився він. — Ніякої отрути, звичайне снодійне. Так-так. Лише снодійне, мій милий друже. Ви маєте рацію, кожен з тих, хто приходив сюди нишком уночі, отримував порцію снодійного, а вже тоді я…

Хохриттер помовчав, відпивши трохи сливовиці, і цмокнув губами.

— Дуже смачно, аромат просто magnifique. У дитинстві я навіть не думав, що матиму власний будинок, носитиму багатий одяг, їстиму вишукані страви, питиму такі напої. Ви знаєте, Голото, що за життя у малого, батько якого має корову, поганий характер і здоровенні кулаки? Хоча звідки вам таке знати? Ви ж із тих, хто спав на перині, підтирався шовком. Що, здивовані? Я про вас дізнався багато чого цікавого, залишений без спадку, милий князику… Але повернімося до наших із вами справ. Так-от, дитинство. Хтозна, чи вижив би той малий, якби не місцевий хірург, якому потрібен був підручний. Хлопчик, якого б не нудило від вигляду кишок та відрізаних пальців. У лікаря жилося йому не надто добре, але ж це було краще, ніж втрачати свідомість від ударів здоровенного селюка… Та й помер той лікар вчасно, щойно виявилося, що хлопчина має неабиякий талант.

— Убивати, — тихо підказав Голота.

— Е ні, ліценціате. Я завжди був справжнім лікарем. Не те, що більшість коновалів, яких зустрічав усе своє життя, — відмахнувся рукою, скривившись Хохриттер. — У мене був талант і золоті руки. Уже малим я був кращим за того старого тупака, що мене вчив! Але він чомусь відкинув копита, і я накивав п’ятами, забравши його гроші зі сховку. Тікав так довго, що зрештою, зупинився аж у Монпельє.

Хохриттер зупинився, подивився у вогонь невидющими очима, явно згадуючи. Потім отямився, пошкрябав щоку й продовжив:

— Туди, в університет, я й віддав Ремерові гроші і так став студентом. Там також було нелегко. Хай я був один із найкращих анатомів і хірургів серед студіозусів, та не мав жодного шансу прославитися. Бо був чужий і бідний. Не з’явилося в мене шансів і коли почав практикувати. Всіх клієнтів розділила між собою зграя старих недоумків та синків із багатих родин. Мені ж лишалося їздити Європою у пошуку випадкових заробітків.

— Так ви потрапили на Волинь…

— Спочатку у Львів. Я вилікував одного міського патриція від метеоризму й відразу ж став зіркою у цій глушині…

— Тоді ви почули про Мнішеків… Про хворобу хлопця.

— Так. А коли приїхав, відразу побачив, що ніяких хвороб немає й близько. Хлопець був трохи нервовий і з неабиякою уявою. А от мати довела його до справжніх розладів. Усе, що було потрібно, — це відірвати хлопця від тієї істерички, що я й зробив — повіз у мандрівку.

— Але що сталося в Італії?

— Що? Дві речі. Я побачив моїх бездарних однокашників, які лікували в Римі, Неаполі та Венеції. Їх називали світилами науки і під час зустрічей вони зглядалися й плескали мене по плечу, гидливо кривлячи губи на вбогого тедеско[47]. І ще одне: я зрозумів, що, як завжди, мав рацію — хлопець повністю вилікувався вже за місяць. А це означало…

— Що скоро ви втратили б роботу…

— Так, ви, на диво, проникливі. І як я міг так помилитися, вважаючи вас недоумком? Так, я справді злякався. Так-так, мій милий ліценціате. Я не хотів більше жити в конюшнях і годувати бліх у поганих заїздах. І саме в цей час сталася подія, що перевернула моє життя, — Хохриттер зробив паузу й прикрив рукою очі. — Якось до мене навідалися гості, посланці дуже, дуже впливових людей. Які мали зуб на дядька хлопця…

— І? — нетерпляче підганяв Голота лікаря.

— Люди знали про хворобу хлопця і про те, що я його вилікував…

— Не кажіть далі, — швидко заговорив Голота, кусаючи губи. — Вам заплатили, аби ті хвороби повернулися. Навіть більше — аби ті хвороби зробили Міхала кривавим маніяком… Тоді б вони мали, як впливати на дядька-міністра…

Хохриттер скривив губи і поаплодував Голоті:

— Браво! Усе так і