Харукі Муракамі - Безбарвний Цкуру Тадзакі та роки його прощі, Харукі Муракамі

шахівниці, за якими люди грали в шахи принесеними фігурами. Лише чоловіки, серед них багато старих. На відміну від людей у піцерії, вони були вкрай мовчазними. Публіка також не промовляла ні слова. Обдумування потребує глибокої тиші. Чимало перехожих були із собаками. Ті теж не видавали й звуку. Вітер доносив інколи запах печеної риби, інколи кебабу. Попри дев’яту годину вечора, кіоск із різнобарвними квітами літа ще працював. Чи вони забули, що вже пізній вечір?

У готелі Цкуру замовив, аби його розбудили о сьомій ранку. А тоді йому чомусь заманулося спитати, чи поблизу є басейн.

Працівниця готелю насупила брови, подумала, а тоді скрушно похитала головою. Так скрушно, наче перепрошувала за недосконалості в історії своєї країни:

— Даруйте, поблизу нічого такого немає.

Цкуру піднявся до себе, щільно запнув щтору, аби всередину не потрапляло сонячне світло, а тоді роздягнувся і ліг у ліжко. Але сонячне проміння все ж проникало в кімнату, як старі спогади, котрих не можещ позбутися. Дивлячись на темну стелю, Цкуру почав думати, яка це химера — хотіти зустрітися з Чорною в Гельсінкі, а не в Наґої. Особлива ясність скандинавської ночі дивовижно струсила його душу. Тіло прагло сну, однак голова спати відмовлялася.

Тоді він почав думати про Білу. Вона вже давно не з’являлася в його снах. Зазвичай він бачив сексуальні фантазії, в яких випорскував свою сперму у Білу. А зранку, коли Цкуру відпирав білизну від сперми, його опановувало неоднозначне почуття. Дивне почуття, в якому нероздільно переплелися відчуття провини із сильним захопленням. Очевидно, це особливе почуття могло народитися лиш у темному й дуже особистому просторі, де змішуються реальність та вигадка. Зараз Цкуру цього неймовірно бракувало. Байдуже, який сон. Байдуже, яке почуття. Він хотів би, щоб Біла наснилася йому ще раз...

Урешті Цкуру заснув, але снів тієї ночі не бачив.

15

О сьомій продзвенів дзвінок, який він замовив учора на рецепції. Цкуру поволі прокинувся, йому здалося, що спав він глибоким довгим сном, тіло приємно затерпло. Терпкість у тілі залишалася ще й після того, як він умився, поголився і почистив зуби. Небо затягнуло тоненькими хмарами, однак ніщо не віщувало дощу. Цкуру вдягнувся і поснідав у готелі.

По дев’ятій уже був у Ольги, у маленькому затишному офісі на схилі пагорба, крім Ольги, сидів іще довготелесий чоловік із риб’ячими очима. Він щось пояснював по телефону. На стінах висіли кольорові плакати різних місцевостей Фінляндії. Ольга вручила йому кілька видрукуваних мап. Гаатайнени мають літній будиночок у маленькому містечку на березі озера за Гямеенлінною. Це місце було відзначене хрестиком. Озеро вилося вузькою довгою лінією, як канал. Напевно, багато тисяч років тому його вирило льодовиком.

— Думаю, ви не заблукаєте, — сказала Ольга. — На відміну від Токіо чи Нью-Йорка, у нас немає таких потужних транспортних потоків. Дивіться уважно на знаки і заїдете без проблем, хіба стукнетеся з лосем.

Цкуру подякував.

— Авто вже готове. «Фольксваген Ґольф», пробіг менше ніж дві тисячі. Тому ціна трохи вища.

— Чудово, дякую.

— Я бажаю, щоби все добре відбулося. Адже ви спеціально для цього приїхали до Фінляндії, — Ольга сяйнула широкою усмішкою. — Якщо виникнуть якісь проблеми, телефонуйте.

Цкуру сказав, що так і зробить.

— Уважайте на лосів. Вайлуваті тварини. Не їдьте дуже швидко.

Вони потиснули одне одному руки і попрощалися.

Цкуру взяв у офісі оренди автомобілів фактично новенький темно-синій «ґольф». Там йому пояснили, як виїхати з центру на автомагістраль. Не дуже складно, треба лише трохи уваги. А там вже не заблукаєш.

На автомагістралі Цкуру взяв керунок на захід. Слухаючи радіо, їхав із швидкістю близько ста кілометрів на годину. Інші його обганяли, але він не зважав. По- перше, він давно не був за кермом, а по-друге, кермо з лівого боку. А ще він хотів би приїхати якраз на завершення обіду. Часу ще багато. Поспішати нема куди. Радіостанція класичної музики передавала легкий і радісний концерт для труби з оркестром.

Обабіч дороги тягнулися ліси. Виникало враження, що вся територія країни вкрита яскравою соковитою зеленню. Переважно береза, в неї вкраплювалися сосна, ялина та клен. Сосни були з червонуватими стовбурами, але не такі, як у Японії. Берези також мали інший вигляд, їхнє гілля звисало додолу. Іноді траплялися широколистяні дерева. У небі на течіях вітру повільно кружляли ширококрилі птахи, вишукуючи на землі здобич. Де-не-де видніли селянські хати. Вони були великими. Пологими схилами тягнулися загороди, паслася худоба. Трави вже лежали покошені й агротехніка поскручувала їх у великі круглі скирти сіна.

До Гямеенлінни Цкуру приїхав перед дванадцятою. Залишив авто на стоянці і пройшовся містом хвилин п’ятнадцять. Тоді сів за столик у кав’ярні з вікнами на центральну площу і замовив собі каву з круасаном. Круасан був засолодким, а кава доброю і міцною. Небо над Гямеенлінною, як і над Гельсінкі, затягнуло тонкими хмарами. Сонця видно не було. У небі лиш виднів помаранчевий розмитий силует. Площею гуляв зимнуватий вітер, тому Цкуру одягнув поверх майки поло легенький светр.

У Гямеенлінні туристів не було видно. Туди-сюди снували люди у буденному одязі, несучи пакети із закупами. У крамницях на центральних вулицях міста також продавали речі повсякденного вжитку та продукти не так для туристів, як для місцевих мешканців і людей, котрі проводили літо у заміських будинках. Навпроти через плошу стояв костел — масивна будівля з круглим зеленим куполом. Зграйка чорних птахів заклопотано перелітала з даху на дах, наче прибережні хвильки. Білі мартини поволі спацерували ринковою бруківкою, безупинно роззираючись довкола.

Біля площі з яток продавали городину й овочі. Цкуру купив собі пакетик вишень та сів на лавку, аби поласувати ними. Звідкись з’явилося двоє дівчаток десяти-одинадцяти років, і вони почали спостерігати за ним віддалік. Очевидно, сюди нечасто заносить людей зі Сходу. Одна худезна, висока й білошкіра, інша засмагла і з веснянками. Обидві з розплетеним волоссям. Цкуру до них усміхнувся.

Дівчатка поволі, як насторожені мартини, підступили ближче.

— Ви китаєць? — спитала висока англійською.

— Ні, японець, — відповів Цкуру. — Близько, але трохи не те. Видно було, що дівчата не зрозуміли.

— А ви росіянки? — спитав Цкуру.

Обоє похитали головами.

— Фінки, — відповіла поважно веснянкувата.

— Бачите, це так само, — пояснив Цкуру. — Близько, але трохи не те.

Дівчатка закивали.

— А що ви тут робите? — спитала веснянкувата. Наче випробовувала свої знання англійської.