Харукі Муракамі - Безбарвний Цкуру Тадзакі та роки його прощі, Харукі Муракамі

— Приїхав побачитися з другом, — пояснив Цкуру.

— Скільки з Японії сюди добиратися? — поцікавилася висока.

— Літаком одинадцять годин, — відповів Цкуру. — Нам двічі давали їсти. І ще я дивився фільм.

-Який?

— «Міцний горіщок 12», — усміхнувся Цкуру.

Дівчатка лищилися задоволеними. Взялися за руки і побігли великою площею, залопотівши подолами спідничок. Як перекотиполе, несене вітром. Думок про життя не висловлювали. Цкуру з полегкістю зітхнув.

До Гаатайненів він добрався о пів на другу. Відшукати їхній будинок було не так просто, як припускала Ольга. До нього не вело нічого, що можна було б назвати дорогою. Якби не один люб’язний старий, він, мабуть, узагалі його не знайшов би.

Коли Цкуру, з’їхавши трохи вбік, ламав собі голову над мапою, до нього підійшов невеличкий дідусь, що саме нагодився на велосипеді. На голові він мав старого кашкета, а взутий був у гумові чоботи. Із вух стирчали сиві волоски, а очі налилися кров’ю. Можна було подумати, що старий дуже чимось розлючений. Цкуру показав дідові карту і пояснив, що шукає літній будинок Гаатайненів.

— Це поруч. Можу показати, — сказав дід спершу німецькою, а тоді англійською мовою. Він обіпер свій важкий чорний велосипед до дерева і, не чекаючи відповіді, всівся на пасажирське сидіння. А тоді ткнув уперед зморшкуватим, наче старий пеньок, пальцем, вказавши шлях. Повз озеро крізь гай вела грунтова дорога. Її радше можна назвати стежкою, уторованою колесами автомобілів. Між двома смугами буйно розрослася зелена трава. Трохи далі дорога розходилася. На роздоріжжі до дерев були прибиті таблички з прізвищами, написаними фарбою. Праворуч на одній із них було написано «Нааtаіnеn».

Вони проїхали ще трохи — і потрапили на простору місцину. Крізь стовбури беріз виднілося озеро. Біля невеликого хвилеріза гойдався прив’язаний пластмасовий човен гірчичного кольору, простий човен для риболовлі. Посеред дерев стояла дерев’яна хатинка, а з неї стирчав цегляний комин. Біля хатинки був припаркований білий фургон «Рено» з гельсінськими номерами.

— Ось дім Гаатайненів, — сказав поважно дідусь.

А тоді, як людина, що вирущає у хуртовину, натяг міцніше кашкета, відхаркнув на землю. Харкотиння було твердим як камінь.

Цкуру подякував.

— Я відвезу вас назад до місця, де ви залишили велосипед. Уже знаю, як сюди заїхати.

— Ні, нема потреби. Зможу дійти пішки, — сказав старий наче сердито. Точніше, напевно, він так сказав. Бо Цкуру не зрозумів. Принаймні на фінську це не скидалося. Старий навіть не дав часу Цкуру простягнути руку для потиску, виліз з авто і не озираючись закрокував своєю дорогою. Як Смерть, що вказала блукальцю шлях до підземного царства тіней.

Цкуру зупинив «Гольф» на узбіччі серед літнього зілля і дивився на старого, що зникав удалині. Тоді вийшов з авто і на повні груди вдихнув повітря. Воно пахло значно чистіше, ніж у Гельсінкі. Мов свіжозроблене. Тихий вітерець гойдав березове листя, легенько поторохкував човном, вдаряючи його об хвилеріз. Десь щебетав птах. Звучно і коротко.

Цкуру поглянув на наручний годинник. Цікаво, вони вже пообідали? Він не мав певності, але, позаяк і не мав що робити, вирішив спробувати завітати до Гаатайненів. Цкуру ступив на зелену траву і рушив прямо до хатинки. Пес, що дрімав на ганку, піднявся на ноги і глянув у його бік. Маленький брунатний пес із довгою шерстю. Гавкнув кілька разів. Він не був прив’язаним, але Цкуру не відчув у його гавкоті загрози і йшов далі.

Усередині, напевно, почули, що пес на когось гавкає. Не встиг Цкуру дійти до входу, як двері прочинилися і з-за них визирнув чоловік. Мав русяву бороду. Йому можна було дати років сорок п’ять. Невисокого зросту. Довгошиїй, плечі випирали в боки, як на вішаку для одягу великих розмірів. Волосся, також яскраво- русяве, мало такий вигляд, як заплутана щітка. Звідти стирчали вуха. Чоловік мав на собі сорочку в клітинку з коротким рукавом та блакитні робочі джинси. Поклавши ліву руку на клямку, він дивився на Цкуру, котрий підходив до дверей. Чоловік крикнув на пса, і той перестав гавкати.

— Хеллоу, — сказав Цкуру.

— Доброго дня, — відповів той японською.

— Доброго дня, — повторив Цкуру японське вітання.

— Тут мешкають Гаатайнени?

— Так, тут, — сказав чоловік гарною японською. — Я Едвард Гаатайнен.

Цкуру підійшов до ганку і простягнув руку для потиску. Чоловік простягнув руку у відповідь.

— Мене звати Цкуру Тадзакі, — сказав Цкуру.

— Це те «цкуру», що означає «створювати речі»?

— Так, те саме.

Чоловік широко всміхнувся. — Я також створюю речі.

— Дуже приємно. І я.

Підійшов пес і потерся головою до ноги господаря. А потім зробив так іще й із Цкуру. Цікаво, це привітальний ритуал? Цкуру погладив пса по голові.

— А що ви створюєте, пане Тадзакі?

— Залізничні станції, — відповів Цкуру.

— Ого! А чи знаєте, що першу залізничну колію у Фінляндії проклали між Гельсінкі та Гямеенлінною, де ми зараз і є? Місцеві мешканці пишаються своїм вокзалом не менше, ніж тим, що звідси походить Ян Сібеліус. Ви приїхали саме туди, куди слід.

— Ось як? Я не знав. А що ви створюєте, пане Едварде?

— Я — гончар. Мої вироби значно менші, ніж ваші. Прошу до хати.

— Я вам не заважатиму?

— Аніскілечки, — сказав Едвард. Тоді розвів руки. — Я радий гостям. А тим паче колегам, які також щось створюють.

У хаті більше нікого не було. На столі стояло горня з кавою, а поряд лежала розгорнута книжка фінською мовою у м’якій палітурці. Очевидно, Едвард пив тут собі пообідню каву за чтивом. Він запропонував Цкуру крісло і сам сів навпроти. Поклав закладку, згорнув книгу і відсунув убік.

— Бажаєте кави?

— Дякую, не відмовлюсь, — відповів Цкуру.

Едвард пішов до кавоварки. У великому горняті запарувала кава, і він поставив її перед Цкуру.

— Треба цукор, вершки?

— Ні, дякую, я люблю чорну.

Горнятко кремового кольору було ручної роботи. Вушко мало химерну форму і дивний вигляд. Але горнятко виявилося зручно тримати, і воно було затишним на дотик. Як ласкавий жарт, зрозумілий лише членам сім’ї.

— Це горнятко виліпила моя старша донька, — сказав Едвард з усмішкою. — Звісно, випалював я.

Очі Едварда сіріли ясністю та ніжністю і дуже пасували до його золотистого волосся і бороди. Цкуру