С. Дж. Тюдор - Крейдяна Людина

хіба що Гоппо — він іноді заїздив туди по дрова. Того дня яскраво світило сонце, а крижаний вітер шмагав обличчя і шарпав волосся. Шкіру поколювало від холоду. Було таке відчуття, що мої ноги крутили педалі як ніколи швидко. Ніщо не могло нас спинити. Я хотів, щоб та поїздка тривала без кінця-краю, та це, звісно, було неможливо. Якось аж надто швидко перед нами вигулькнула темна маса лісу.

— І що тепер? — запитав Металевий Міккі, трохи захеканий.

Ми злізли з велосипедів. Я роззирнувся. Я майже відразу помітив його. Малюнок на дерев’яній загорожі якраз біля драбини-перелазу. Самотній дерев’яний чоловічок вказував рукою в напрямку лісу.

— Ну що ж, уперед, — сказав Гладкий Ґев, перекидаючи свій велосипед через перелаз.

Його очі випромінювали те саме відчуття, яке переповнювало й мене. Якесь гостре передчуття, щось на кшталт істеричного збудження. Не певен, чи хтось із них здогадувався, що ми шукали. Може, й здогадувалися, але просто не хотіли говорити про це вголос.

Кожна дитина хоче знайти мертве тіло. Більше за це дванадцятирічний хлопчина хоче знайти хіба що космічний корабель, захований скарб або порножурнал. Того дня ми хотіли знайти щось жахливе. І ми знайшли. От тільки не знаю, чи хтось із нас усвідомлював, наскільки жахливою буде наша знахідка.

Гладкий Ґев ішов найпершим і, пригадую, це мене трохи дратувало. То мала бути моя пригода. Моя знахідка. Одначе Гладкий Ґев завжди був нашим лідером, і, в певному сенсі, це було правильно. Наша банда знову зібралася. Майже в повному складі.

Ми зайшли досить далеко і лише тоді побачили новий малюнок. Іще один крейдяний чоловічок на стовбурі дерева указував нам рукою дорогу.

— Сюди, — сказав Гладкий Ґев, важко відсапуючись.

— Ми й самі бачимо, — озвався Металевий Міккі.

Ми з Гоппо лише перезирнулись і засміялися. Ми ніби знову повернулися в минуле. Дурнуваті суперечки. Ущипливі коментарі Металевого Міккі.

Ми продиралися далі, зійшли з торованої стежки й рушили в саму гущавину. Раптом почувся якийсь шурхіт, коли з дерева зірвалася зграйка шпаків чи ворон, а ще мені кілька разів здавалося, нібито в підліску щось ворушилося. Може, заєць або лисиця, які теж тут іноді траплялися.

— Стійте, — скомандував Гладкий Ґев — і ми всі зупинилися.

Він тицьнув на інше дерево, якраз перед нами. Цього разу на його стовбурі був не крейдяний чоловічок, а вже знайома крейдяна дівчинка. Під нею лежала чимала купа опалого листя. Ми глипнули один на одного. А потім усі витріщилися на купу листя. З її вершечка щось стирчало.

— Чорт, чорт, чорт! — вигукнув Гладкий Ґев.

Пальці.

Її нігті були короткі, чисті й пофарбовані гарним пастельним рожевим лаком. Не поламані й не щербаті. Поліція зробила висновок, що вона не чинила спротиву. А може, вона просто не мала такої змоги. Її шкіра була блідішою, ніж коли я бачив її востаннє, літня засмага вицвіла до зимового відтінку. На її середньому пальці був срібний перстеник із зеленим камінцем у центрі. Тільки-но побачивши його, я вже знав, що то рука Вальсової Дівчини.

Гоппо схилився першим. Він завжди був найменш вразливим поміж нас. Одного разу я бачив, як він позбавив страждань нещасну пташку, добивши її каменюкою. Він відкинув іще трохи листя.

— Ой, дідько, — прошепотів Металевий Міккі.

Зазубрений уламок кістки мав разюче білий колір. Це привернуло мою увагу навіть більше, ніж кров. Вона вже зашкарубла, набула темного іржавого відтінку і майже зливалася з кольором листя, яке досі частково прикривало руку. Тільки руку. Відсічену від плеча.

Зненацька Гладкий Ґев тяжко осів на землю.

— Це рука, — пробурмотів він. — То клята рука.

— Та невже, Шерлоку? — промовив Металевий Міккі, але навіть його глузливий коментар прозвучав якось невпевнено.

Гладкий Ґев з надією глянув на мене.

— Може, це такий жарт? Може, вона несправжня?

— Справжня, — відповів я.

— Що робити?

— Ми можемо викликати поліцію, — запропонував Гоппо.

— Так, так, — відмахнувся Гладкий Ґев. — А може, вона ще жива…

— Гладкий недоумку, як вона може бути живою? — озвався Міккі. — Вона мертва, як і Шон.

— Ти не можеш цього знати.

— Але це так, — мовив я, тицяючи пальцем на інше дерево зі ще однією крейдяною фігуркою, що знову вказувала напрямок. — Ось іще одна вказівка… до інших частин її тіла.

— Треба викликати поліцію, — наполягав Гоппо.

— Саме так, — погодився Міккі. — Ходімо. Треба звідси вшиватися.

Усі закивали на знак згоди. Ми уже повернулися, щоб іти, аж раптом Гладкий Ґев сказав:

— А може, хтось би залишився… про всяк випадок…

— Що? На який ще випадок? Ти думаєш, що рука встане і кудись втече? — здивувався Металевий Міккі.

— Ні. Я не знаю. Постерегти, щоб з нею нічого не сталося.

Ми всі перезирнулися. Він мав рацію. Хтось мав залишитися на сторожі. Та ніхто не виявляв такого бажання. Ніхто не хотів залишатися наодинці в порожньому безгомінному лісі поряд з відтятою рукою, прислухатися до шурхоту в підліску, з острахом роззираючись навколо, і підстрибувати щоразу, як з дерева зірветься якась пташина…

— Я залишуся, — сказав я.

Усі пішли, а я сів біля неї. Нерішуче, я простяг руку і торкнувся її пальців. Мені здавалося, що саме цього вона й хотіла. Тягнула руку і просила, щоб хтось за неї ухопився. Я чекав, що її рука буде холодна як лід. А вона виявилася м’якою і навіть трохи теплою на дотик.

— Мені шкода, — промовив я. — Мені дуже шкода.

Не знаю точно, скільки часу я провів у лісі. Мабуть, не більше як півгодини. Коли друзі нарешті повернулися з двома місцевими поліціянтами, мої ноги вже добряче затерпли, а я сам мовби поринув у якийсь дивний напівпритомний стан.

Але я таки був при пам’яті й запевнив полісменів, що руку ніхто не чіпав і вона лежала точнісінько так, як ми її знайшли. І це була майже правда.

От тільки трішки світліший обідок залишився на її середньому пальці в тому місці, де раніше була каблучка.

Усі інші частини тіла дівчини знайшли в окремих купках листя по всьому лісі. Ну, майже всі. Певно, тому поліція так довго не могла встановити особу загиблої.

Я, певна річ, відразу її впізнав. Але ніхто про це не питав. Нам ставили багато запитань: «Що ви робили в лісі? Як ви знайшли тіло?» Коли ми розказали поліціянтам про крейдяні малюнки на деревах, вони цим дуже зацікавились, одначе коли я намагався розповісти їм про інших крейдяних чоловічків, про інші повідомлення, мені здалося, що вони не звернули на мої слова уваги.

З дорослими завжди так. Іноді сказане вами не має