С. Дж. Тюдор - Крейдяна Людина

жодного значення, вони чують тільки те, що хочуть чути.

А для поліції ми були тільки дітьми, які бавилися собі в лісі, пішли в напрямку, що його вказували крейдяні чоловічки, і випадково натрапили на тіло. Це трапилося не зовсім так, але вважаймо, що все було саме так. Певно, у такий спосіб і з’являються всілякі легенди й міфи. Минуле без кінця переказують, події поступово перекручуються і спотворюються, тож урешті-решт нова історія стає правдивою.

У школі всі хотіли з нами побалакати. Воно й не дивно. Точнісінько як після того випадку на ярмарку, лишень цього разу люди проявляли значно більше цікавості, бо дівчина була мертва. І розчленована.

Після того нас усіх збирали і поліціянт розповідав нам, що треба бути дуже обережними й не говорити з незнайомцями. Певна річ, до нашого містечка миттю понаїжджали десятки незнайомців. Люди з камерами та мікрофонами брали інтерв’ю на вулицях і поблизу лісу. Нам не дозволяли туди заходити. Між деревами напнули поліційні стрічки і постійно чергували офіцери.

Гладкий Ґев і Металевий Міккі з превеликим задоволенням розповідали все до найдрібніших деталей і навіть вигадували нові. Ми з Гоппо не втручалися. Звісно, я був так само схвильований і збуджений, як усі інші, та водночас мене не відпускало слабке відчуття провини. Мені здавалося, що неправильно так тішитися зі смерті молодої дівчини. І дуже несправедливо, що Вальсова Дівчина вижила після тієї трагедії на ярмарку і лікарі навіть врятували її ногу, щоб потім її знову відрізали. Направду, купа смердючого кінського лайна.

А ще я хвилювався за містера Геллорана. Він був такий сумний, коли ми востаннє з ним розмовляли, хоч тоді Вальсова Дівчина була ще жива і вони збиралися перебратися до іншого міста й жити разом. А тепер вона мертва і більше не зможе нікуди поїхати, окрім хіба що того самого темного й холодного місця, куди подався Шон Купер.

Якось за вечерею я спробував поговорити про це з батьками.

— Мені шкода містера Геллорана.

— Містера Геллорана? Чому? — запитав тато.

— Бо він урятував її, а тепер вона мертва і все це дарма.

Мама зітхнула.

— Того дня ви з містером Геллораном повелися дуже сміливо. Те, що ви зробили, не було марним. У жодному разі такого не думай, хай там що кажуть люди.

— А що кажуть люди?

Мама з татом обмінялися «дорослими» поглядами, котрих, на їхню думку, діти з огляду на свій вік дивом не помічають.

— Едді, — почала мама. — Ми знаємо, що тобі подобається містер Геллоран. Та іноді ми не знаємо людей так добре, як нам здається. Тим більше, що містер Геллоран провів тут зовсім небагато часу. Жоден з нас не знає його настільки добре.

Я витріщився на них.

— Люди думають, що це він її вбив?

— Ми такого не казали, Едді.

І не треба. Я був малий, а не дурний.

Я відчув, як стислося моє горло.

— Він не міг її вбити. Він її кохав. Вони збиралися разом поїхати з міста. Він сам сказав.

Мама насупилась.

— Едді, коли він це сказав?

Я загнав себе в глухий кут.

— Коли я ходив до нього.

— Ти ходив до нього? Коли?

Я знизав плечима.

— Кілька тижнів тому.

— Ти був у нього вдома?

— Так.

Тато з брязкотом опустив ніж на тарілку.

— Едді, послухай. Щоб ти більше ніколи туди не ходив, зрозумів?

— Але він мій друг.

— Більше ні, Едді. Поки що ми не знаємо, хто він такий насправді. Тобі не можна з ним бачитися.

— Чому?

— Бо ми так сказали, Едді, — відрубала мама.

Мама ніколи такого не говорила. Вона твердила, що дітям не можна забороняти чогось і чекати, що вони тебе послухають, якщо не пояснити їм причини. Проте тієї миті її обличчя набуло виразу, якого я ніколи раніше не бачив. Ані тоді, коли я знайшов під дверима той пакунок. Ані тоді, коли нам у вікно полетіла цеглина. Ані тоді, коли напали на отця Мартіна. Вона була налякана.

— Пообіцяй мені.

Я опустив голову і буркнув: «Обіцяю».

Тато поклав свою велику важку долоню на моє плече.

— Молодець.

— Чи можу я піти до своєї кімнати?

— Звичайно.

Я зісковзнув зі стільця і поплентався нагору. Дорогою я розімкнув схрещені пальці.

2016 рік

Відповіді. На запитання, яких я навіть не ставив. Яких я навіть не думав ставити. Чи була Хлоя тою, за кого себе видавала? А може, вона мені брехала?

«Я був змушений з нею попрощатися. У неї трапився скандал з однією жінкою. Ніккі».

Я копирсаюся в кухонних шухлядах, перебираю старі чеки на доставку їжі, візитівки і рекламні листівки з супермаркетів, намагаючись зібрати докупи всі шматочки, намагаючись придумати бодай якесь раціональне пояснення.

Можливо, Хлоя знайшла іншу роботу і просто мені про це не сказала. Може, їй було соромно, що її звільнили, хоч це й не схоже на Хлою. Можливо, та сварка з Ніккі сталася цілком випадково. Може, то була зовсім не та Ніккі, яку я знаю (чи знав). То могла бути зовсім інша струнка й приваблива старша жінка з вогняно-рудим волоссям на ім’я Ніккі. Ага, звичайно. Я розумію, що це малоймовірно, але таки можливо.

Кілька разів я набирав її номер. Але так і не потелефонував. Донині. Настав час таки зробити цей дзвінок.

Я гучно захряскую шухляду і йду нагору. Не до спальні, а до кімнати з моєю колекцією. Розглядаю поскладані одна на одну коробки, подумки відкидаючи непідходящі.

Після переїзду Ніккі надіслала кожному з нас листівку зі своєю новою адресою. Я писав їй кілька разів, але так і не дістав жодної відповіді.

Я знімаю три коробки з однієї з горішніх полиць і берусь переглядати їхній вміст. Перша не дає результатів, так само як і друга. Трохи розчарований, я відкриваю третю коробку.

Після татової смерті я отримав ще одну листівку. Там було лише одне слово. «Співчуваю. Н.». І телефонний номер. Та я жодного разу їй не телефонував.

Мої очі засвічуються, коли я помічаю пом’яту листівку із зображенням борнмутського причалу. Я миттю висмикую її й обертаю. Те що треба. Я беру телефон.

Один за одним ідуть гудки. Може, це навіть не той номер. Мабуть, вона його вже давно змінила. Певно…

— Алло.

— Ніккі, це Ед.

— Ед?

— Едді Адамс…

— Ні, ні, я знаю, що це ти. Я просто здивована. Минуло стільки часу.

Що правда, то правда. Але Ніккі так і не навчилася брехати. Вона зовсім не здивована. Вона занепокоєна.

— Знаю.

— Як