Ольга Сімбірцева - Світло з пітьми. Мій дивний друг Мін., Ольга Сімбірцева

- Я не знаю. Я дуже злякалася. Ти ж знаєш дядька.   

- Знаю. Це буде для нього уроком. 

 Мені здалося, чи вона усміхнулася?  Нарешті, знайшовся той, хто відплатив її чоловікові по заслугах. Схоже, вона й сама б переламала йому руки-ноги, якби могла.   

- Добре, що в тебе є той, хто зможе тебе захистити. Тримайся за нього. Він хороший хлопець, і ти йому дуже подобаєшся. Неси, що там залишилося.  

 Я повернулася в зал ресторанчика. Перед тим, як увійти, затрималася, почувши:  

- Усе ж таки це неправильно, - говорив дядько.  - Те, що ти... Ви обидва. Ви ще школярі.  

- Здається, - зауважив Мін, понизивши голос, - ви сказали, що не пам'ятаєте, що говорили вчора Джи Йон? А я думаю, що пам'ятаєте, чому я зламав вам руку. Я зробив це, звичайно, не спеціально. Але, якщо ви ще раз, хоч пальцем доторкнетеся до Джи Йон, пам'ятайте, що у вас ще одна рука ціла й обидві ноги...  

 Я зайшла. Мін замовк.   

- Не засмучуйте свою дружину, - промовив він, коли я все прибрала зі столу і йшла вже. - Вона вас любить.  

 Я зайшла на кухню. Якось паршиво було на душі. Особливо, якщо подумати, чим би все закінчилося, якби Джи Мін не з'явився вчасно. Я завжди боялася п'яного дядька. Власне, я взагалі боюся п'яних. Здається, що це некерована огидна істота, яка мало розуміє, що творить, і робить те, що спаде на думку, і ніколи не знаєш, чого можна очікувати від такої людини. Якийсь підсвідомий страх часом сковує по руках і ногах, коли бачу п'яного дядька Де Юна. Хочеться триматися від нього подалі, а краще взагалі не потрапляти йому на очі.   

- Ми прогуляємося трохи з Джи Йон, а потім допоможемо тітці Мі Ре в ресторанчику, - промовив Мін, коли я знову повернулася з кухні. - Ви ж не проти?  

 Ну, звісно ж, дядько був не проти. Тітка, щоправда, говорила, що їй не потрібно допомагати, але Мін нічого і слухати не хотів. Не дозволив і мені залишитися вдома. Джи Мін сам зазирнув до моєї шафи з одягом, чим викликав бурю з обурень і спроб зупинити його. Але всі мої зусилля були марними. Як його можна було зупинити?  

- Тобі потрібно подихати свіжим повітрям, - говорив він. - Відійди. Я не збираюся ритися в твоїй спідній білизні. Або ти збираєшся йти в цьому?  

 Він відштовхнув мене вбік. Я ледь рівновагу не втратила, але Мін вчасно підхопив. Не знаю, що краще: впасти чи потрапити в руки Джи Міна. Це було боляче, і Мін зрозумів, що схопив занадто сильно. Відразу ж відпустив, ховаючи від мене свої очі.   

- Вибач, - промовив він, знову повернувшись до моєї шафи.   

 Я більше не заважала йому. Обмацавши пом'ятий бік, подумала про те, чи навчиться Мін коли-небудь не хапати мене так сильно.  

- Що з моїм одягом не так? - прошепотіла я. - Ми ж не на побачення збираємося, - додала ще тихіше.  

 Мін обернувся. Він почув. Звичайно, почув. Я відвернулася. І не треба на мене так витріщатися. Хіба я помиляюся?