Агата Крісті - Небезпека «Дому на околиці», Агата Крісті

– Справді? Це зовсім інша історія – вона, власне, дуже простенька. Крофти залягли тут на дно. Мадемуазель Нік зібралася на операцію. Заповіту вона не склала. От ті й угледіли для себе шанс. Переконали написати його і взялися самі відіслати. А тоді, якщо з нею щось трапиться… й та помре… на світ з’явиться майстерна підробка: гроші отримує місіс Крофт, бо це якось пов’язане з Філіпом Баклі й Австралією – вони знали, що її батько там колись побував…

Але операція з видалення апендициту пройшла успішно, і від підробного заповіту – жодної користі. Себто до пори до часу. Аж тут почалися замахи на життя мадемуазель Нік, і Крофти знов збадьорилися. А зрештою я оголошую про її смерть. Такий шанс ніяк не можна проґавити – і липовий заповіт хутесенько надсилається мсьє Вайзу. По-перше, ті, звісно, вважали її куди багатшою, ніж насправді. Ну а що дім заставлений – не знали.

– Що мене насправді цікавить, мсьє Пуаро, – втрутився Лазарус, – то це як ви, власне, докопалися до цього всього? І коли вперше щось запідозрили?

– Ох, сором і зізнатися! Не одразу… далеко не одразу. Так, були деталі, які не йшли з голови… І дещо здавалося дивним. Як-от розбіжності між словами самої мадемуазель Нік і показами інших свідків. Але, на жаль, я завжди вірив першій.

А відтак мене раптом осяяло. Бо та припустилася помилки. Коли я став наполягати на приїзді подруги, вона пообіцяла мені щось удіяти… і приховала той факт, що вже й сама запросила мадемуазель Меґґі. Їй здалося, що це викличе менше підозр – ось тут вона й дала маху.

Бо кузина одразу ж по прибутті написала листа додому, одна простодушна фраза з якого мене спантеличила: «… не збагну, звідки така нагальність у її телеграмі. Діло цілком чекало до вівторка». Що вона мала на увазі під цим «до вівторка»? Пояснення тут могло бути лиш одне: наступного дня Меґґі так чи інак планувала приїхати на гостину. Але в такому разі мадемуазель Нік збрехала… чи принаймні приховала правду.

І я вперше поглянув на неї в іншому світлі. Піддав її слова критичному аналізові. Не поспішаючи приймати їх на віру, спитав себе: «А раптом це неправда?» Згадав і про розбіжності. «Що б вийшло, якби я щоразу, замість підозрювати інших у брехні, узяв під сумнів її власну версію?»

Тоді сказав собі: «Поміркуймо простіше. Що з цього всього відбулося насправді?»

І так збагнув, що неспростовний факт тільки один – убивство Меґґі Баклі. Не більше й не менше! Але хто ж міг бажати їй смерті?

Далі мені на думку спало дещо інше. (Гастінґс якраз хвилин за п’ять до того зробив певне пустопорожнє зауваження: мовляв, «Марґарет» має багато скорочених форм – Меґґі, Марґо і так далі.) Аж раптом мене зацікавило: хм, а як же звали мадемуазель Меґґі насправді?

І тут – tout d’un coup[136] – мене осяяло! Припустимо, її звали Маґдала! У роду Баклі це поширене ім’я – мадемуазель Нік мені таке казала. Тож маємо аж дві Маґдали Баклі. А що, коли…

Я подумки пробіг листи від Майкла Сітона, які читав раніше. Так, тут не було нічого неможливого. Згадувалося Скарборо, але ж і Меґґі була там із Нік, її мати про це говорила.

А ще це пояснило одну річ, яка все не давала мені спокою. Чому листів було так мало? Якщо вже дівчина зберігає листи від коханого, то зберігає їх усі! Що це за «вибрані місця»? Що в них такого особливого?

І я збагнув, що в жодному не згадується імені. Всі вони починалися по-різному – але щоразу з пестливого звертання. Ніде не називалося це прізвисько – Нік.

А було й іще дещо – це одразу б мало впасти мені в око! – бо просто волало про правду.

– І що ж це?

– Та ось же воно: 27 лютого цього року мадемуазель видаляють апендицит. А лист Майкла Сітона від 2 березня не містить і згадки про це – ні слова про хворобу чи тривогу, нічого незвичного. Мені б мало стати ясно як день, що листи писалися зовсім іншій особі.

Відтак я пройшовся по списку своїх запитань. І відповів на кожне з них у світлі нової версії.

За винятком кількох окремо взятих, результат вийшов простий і переконливий. Зокрема, ясно стало й те, що також не йшло мені з голови: чому мадемуазель Нік купила чорну сукню? Все впиралося от у що: вона та кузина мали бути вбрані однаково, ну й на додачу з червоною шаллю на плечах. Ось яка відповідь була зрозуміла та правильна, а зовсім не інша. Дівчина не надягне жалобу, не дізнавшись напевне, що її коханий загинув. Інакше не робиться – це матиме неприродний вигляд.

Тож я і собі поставив п’єску. І тут сподіване сталося! Нік Баклі якось дуже гаряче заперечувала існування потаємної схованки за панеллю. І навідріз заявила – її не існує. Але якщо та все ж є, – а я не бачу, нащо Еллен це вигадувати, – значить, господарка має знати про неї. Тоді чому вона так розпалилася? Чи не заховано там, бува, пістолет? Із наміром тихенько скористатися з нього, щоб пізніше кинути підозру на іншого?

Я дав їй зрозуміти, що на позір мадам не світить нічого доброго. А вона саме це й планувала. Тож, як і передбачалося, не змогла утриматися від того, щоб сфабрикувати останній доказ. До того ж так їй і самій було спокійніше. А раптом Еллен знайде ту схованку – а в ній пістолет!

Усі ми – від гріха подалі – тут. Вона чекає за дверима на свій вихід. І думає: тепер ідеальний момент забрати зброю з-за панелі… і підкинути в кишеню мадам…

Але тут… нарешті… у неї нічого не вийшло.

Фредеріка здригнулася.

– А все ж, – сказала вона, – я рада, що подарувала їй свій годинничок.

– Еге ж, мадам.

Та вмить звела на нього очі.

– То вам і про це відомо?

– А як щодо Еллен? – перебив її я. – Вона щось знала… чи здогадувалася?

Ні. Я у неї запитував. І вона пояснила мені, що вирішила не виходити надвір того вечора, бо, за її словами, «щось неначе затівалося». Нік, безумовно, перестаралася, запрошуючи ту помилуватись феєрверком. А ще покоївка давно збагнула, що мадам господарці більше не до душі. Мовляв, «я нутром відчувала, наче щось має статися»,