Софія Чар - Факультет некромантії. Виживуть (не) всі, Софія Чар

Руки тремтіли все сильніше і суцільна зелень батога почала танути, але Анна цього вже не бачила. Тихий монотонний звук у свідомості поступово міцнів, захоплював собою всю істоту. У цьому гулі поступово зникав увесь світ і жінка вже не бачила нічого. Руки остаточно опустилися в мить, коли з-за одного надгробка з'явилася ще одна фігурка та ще. Повільно переступаючи кривими короткими ніжками, вони поступово підбиралися ближче і ближче.

Різкий брязкіт удару заліза об ґрати підірвав заворожуюче звучання. Стрепенувшись, вириваючись із містичного полону голосу ігош, Анна різко хитнула головою, миттєво запалюючи одразу два пульсари.

Потворні постаті відразу відсахнулися, вибухнувши сумним плачем. Настільки пронизливим і нещасним, що будь-яка жива істота не витримала б, знову оступилася. Але цього не сталося. У повітрі знову затремтів дзвін металу об прути огорожі.

– Ще давай!

Пульсар спалахнув на місці, звідки за секунду до цього зникла одна тварюка.

Сумний плач перейшов у гучне виття, але свідомість некромантки все ще оберігав вінценосний барабанщик. З повною самовіддачею гатячи мечем по металу, Бастіан вигадав для жінки кілька хвилин, яких виявилося достатньо, щоб вона перемахнула через огорожу.

Зістрибнувши з неї, Барс прошипіла декілька лайливих фраз через відбиті п'яти. За огорожею негайно завили немертві, але Барс це вже не хвилювало.

– А тепер ти!.. – піднявши руку, жінка тицьнула пальцем у бік принца.

Той тільки встиг прибрати клинок у піхви й так і завмер. Так, вигляд синьої викладачки однозначно був не тим, через що його буде мучити ностальгія. Втім, навіть настільки потужна психологічна зброя не змогла змусити хлопця надовго розгубитися. Відступивши було на крок назад, Бастіан трохи насупився та уперто скинув голову.

– Я вас не просив мене рятувати! – роздратовано кинув він, явно випрошуючи ще один міцний виховний потиличник.

Відчуваючи, що може просто не стриматися, Барс з силою стиснула долоні, що дрібно тремтіли. Ні, ще малий, щоб виховувати його такими методами. Ось як наростуть мізки, тоді можна, а поки що... Поки що тільки говорити.

Повільно вдихнувши крізь зуби, жінка на мить прикрила очі.

– Мене сюди направив твій друг. На мене, як людину, яка відповідає за твою безглузду голову тобі начхати – гаразд. Але про друга ти не подумав? Адже він справді твій друг, такий же друг, як і ти йому?

Дивно, але сказати це вдалося вже рівнішим і спокійнішим тоном. Точно вивірена крапля докору розчинилася в словах, допомагаючи їм проникнути під йоржистий панцир упертості юного мага.

– Я його не просив… – насупившись, уже зовсім по-хлоп'ячому кинув принц і все ж таки опустив погляд.

Пошарпаний, з жухлим листям, що заплуталося у світлому волоссі, юна надія монархії виглядала відверто... Нещасним. Саме тому навіть запальній химері вдалося легко взяти себе в руки й ледь помітно посміхнутися.

Так, у неї справді був не найгірший курс. Тих, хто ще пам'ятає, що таке сором, дружба та тривога за іншого, не можна назвати втраченими.

– Бастіан, я прийшла не лаяти тебе. Я теж була студенткою і творила шалені дурниці. Не менш самовбивчі, ніж ця, – кивнувши у бік огорожі, за якою рівною лінією розтяглися голодні гулі, зауважила Анна. – За мене не було кому переживати. Хіба що братам, але в Моріоні ми частіше влипали в дурниці втрьох. У нас не було батьків чи інших старших родичів. У нас були лише ми. У тебе є друг, але в тебе є і батько.

Що хід був не зовсім вдалим, Барс зрозуміла майже миттєво. Трохи пригнічений Бастіан миттєво похмурнів і напружився.

– Нема в мене батька, – похмуро буркнув він і роздратовано обсмикнув порваний плащ. – Вибачте, більше такого не повториться. Усе? Можу йти?

Кинувши на викладачку похмурий погляд блакитних очей, хлопець спробував надати собі колишній зарозумілий вигляд, але не вдавалося. Як не намагався, він виглядав тим, ким був саме тепер. Ображеним нещасним хлопчиськом.

З всесвітнім терпінням зітхнувши, Барс озирнулася. Біля одного з потемнілих від часу будинків вона виявила те, що шукала – лавочку. Не відповідаючи, жінка лише кивнула хлопцю, запрошуючи сісти. Найближча до цвинтаря смуга будинків була давно покинутою, тож можна було не побоюватися, що за окупацію лавки зухвалих некромантів перетягнуть мітлою поперек безсовісних дуп.

– Ти не дуже ладнаєш з батьком?

Невдоволено підібгавши губи, Бастіан повільно перекотився з п'яти на носок і все ж таки неохоче присів. Хай би що там було, а зовсім невдячним він не був.

– Я ж сказав, що батька в мене немає, – трохи різко й роздратовано буркнув він, й переплів пальці рук. – Король у мене є, а батька нема.

Повільно кивнувши, Анна тільки трохи роздратовано смикнула плечем, коли з боку цвинтаря пролунало жалібне підвивання голодного гуля. Ідеальний музичний супровід для сумної, але зовсім не нової історії забутої дитини.

– Сюди ти дунув через лист із замку. Король лаяв за негідну поведінку?

Відкинувши голову назад, Барс трохи примружилася. Сонце сьогодні було щільно приховано густою сірою пеленою, але все ж таки вгадувалося. У дитинстві Анна любила спостерігати за ним до сліз на очах, адже сонце, що зійшло, знаменувало початок нового дня. Дня, коли вона була живою.

Фиркнувши, Бастіан різко хитнув головою, та переплів пальці рук так, що вони зблідли.

– Ні, йому просто начхати на все. Завжди було начхати й зараз так само…

Обірвавши себе, хлопець криво посміхнувся і запустив у волосся всю п'ятірню. Говорити про те, що зібралося на душі якось безглуздо, він це розумів, але чомусь зупинитися не міг. Мов якийсь голос нашіптував йому продовжувати, говорити, відкривати душу.

Потираючи скроню, Барс мовчала, даючи шанс хлопцеві продовжити.

– Він навіть не поцікавився, як я. Лише сухо висловив свою радість від того, що я живий. Усе. Велика королівська радість…

Гучно й гірко засміявшись, Бастіан відкинувся назад, спираючись спиною об стару, та ще міцну огорожу кинутого обійстя. Здавалося, що водночас зі словами його залишили й сили. Повільно зітхнувши, він заплющив очі. На душі було не просто паршиво. Максимально паршиво вже через те, що він чудово уявляв, що зараз має сказати слухач.