Софія Чар - Факультет некромантії. Виживуть (не) всі, Софія Чар

Першого гуля вдалося підбити на підльоті. Друга тварюка, розміром із велику вівчарку, відхопила міцний стусан по вишкіреній морді.

Новий учасник полювання перетягнув на себе частину гулів, які зневірилися поласувати завислою на дубі грушкою. Благо, грушка виявилася тямущою і кричати припинила, щойно внизу розгорілася сутичка.

– Ану пішов, тварюка! – гаркнула Барс, потрапляючи потужним ударом чобота по ще одній перекошеній вишкіреній пащі.

– Ану киш звідси! Цього дятла вбивати можу лише я!

Різко кинувшись уперед, жінка схопила одного із гулів за лапу. Не особливо міцний, у половину менше родичів, він встиг дістатися однієї з гілок прямо під принцом.

– Геть, миршавий! – гаркнула вона, розмахуючи верескливою тварюкою.

Вереск обірвався коротким криком двох тварин, котрі нарешті зустрілися за посильної допомоги Барс. П'ятірка, що залишилася, тимчасово вирішила відступити та продовжила загрозливо гарчачи з безпечної відстані, пускаючи голодні слини на витоптану траву.

Обід виявився занадто зубастим.

– Давай стрибай, бовдуре! – користуючись хвилиною перепочинку, скомандувала Анна.

– А вас ніхто сюди не кликав! – якось не переконливо огризнувся хлопець і заходився злазити.

Зобразити шляхетного героя, якому підло завадили здійснювати подвиги можна буде і пізніше. Коли під задом не клацатимуть зубами всякого роду злісні тварюки.

Проковтнувши бажання огризнутися у відповідь, Барс, втім, не відмовила собі в задоволенні відвісити дрібному гаденяті затріщину. Ґрунтовну головомийку йому можна буде влаштувати трохи пізніше. Коли контур залишиться за спиною.

На жаль для Бастіана, вигляд ображеної невинності залишив викладачку обурливо байдужою. Ні фігурно обгризений по краю плащ, ні вирваний шматок штанини, ні героїчний синець під оком. Нічого не змогло зворушити черствого серця некромантки.

Кинувши швидкий погляд убік порядком пошарпаної зграйки гулів, Анна безцеремонно схопила хлопця під лікоть. Чим говорити йому, що робити, краще задати необхідне прискорення та напрямок.

– Давай швидко, зараз ще щось підтягнутися може.

— Ну, ви ж така крута некромантка, чого вам боятися?

Не відповідаючи, жінка тільки щедро піддала йому потрібне прискорення тичком між лопаток. Вона не мала часу на те, щоб пояснити, що бути досвідченим некромантом не означає не боятися. Бути досвідченим некромантом – означає точно знати назву того, чого варто боятися. Особливо коли резерв досвідченого некроманта наповнився навряд чи на позначку «терпимо» для простого мага.

Ґулі були прикрою проблемою, але не те щоб такою, яка б особливо хвилювала. Погано те, що вони були швидкими. Дуже швидкими й завжди встигали на момент потенційного бенкету першими. Принаймні при неяскравому денному світлі. Але за ними завжди підтягувалися інші, значно серйозніші голодники.

Благо, це невдовзі зрозумів і Бастіан. Припинивши театр одного актора, хлопець перейшов на гордого підтюпця. Що-що, а полишати сцену син монаршого сімейства вмів. Давати деру з таким виглядом, ніби робить переслідувачам ласку – це вже талант.

Встигнувши тільки швидко посміхнутися, Барс схопилася на одну з могильних плит. Принц її перемахнув і помчав до огорожі, до якої лишалося всього нічого.

Але до неї ще треба було дістатися.

– Лізь швидше!

Розвернувшись обличчям до цвинтаря, що все ж почав прокидатися, Анна підняла руки. На пальцях спалахнули зелені іскорки, що сплелися у єдиний потік на кшталт батога.

Гулі, що тільки-но затихли, підбадьорилися. Обід, котрий зависнув на огорожі, куди більш доступний. Пруття високі, піднятися по них із першого разу майже неможливо. А ось сповзти по них у доброзичливо роззявлені пащі – дуже навіть. Найчастіше це й становило звичайний раціон гулів, але не сьогодні.

Першу ж тварюку Барс упіймала на підльоті. Просто стебнула напівпрозорою смугою енергетичного батога.

Від дикого вереску на мить заклало вуха.

Бастіан, що смикнувся від несподіванки, зірвався вниз майже з вершини огорожі. Короткого погляду назад вистачило, щоб принц припинив придурюватися.

Некроманта у справжньому бою він бачив уперше. І миготіння розчерків смарагдового батога, його не надихнуло. Від вереску та смороду горілої плоті хлопцю стало по-справжньому моторошно. І це здорово підштовхнуло його, дозволивши вмить злетіти на огорожу та осідлати її.

– Вам може допомогти? – Із запізненням вигукнув він.

– Іди…!

Остаточно напрям потонув у черговому уривчастому крику пораненої тварюки. Остання пара гулів кілька разів клацнула щелепами з безпечної відстані. Мозок і хитрість цих немертвих ще не атрофувалися і вони не хотіли відмовлятися від свого офіційно неживого, але існування.

На відміну від тих, хто прийшов за ними.

– Прокляття… – видихнула Барс та роздратовано скривилася.

Вона була готова до всього, але не до звуків занадто гучного тупотіння маленьких ніг та низького гулу. Анна надто добре знала, що воно означає.

Чому саме зараз, коли сили доводиться розраховувати з такою філігранною точністю!

Відкинувши капюшон з обличчя, жінка повільно відступила назад, намагаючись одночасно оглядатися на всі чотири сторони світу. І все одно пропустила момент, коли перед нею виросла невисока фігурка.

Плоске безносе обличчя з вічно розкритим чорнильним ротом, воно вселяло жах. Ні моторошних пазурів, ні навіть якихось химерних кінцівок, крім крихітних кривих ніжок, але одночасно ця удавана безпечність шалено лякала.

Навіть Анну.

Особливо її.

– Бастіан, підіймай галас, негайно! – хрипко гаркнула Барс, відчуваючи, що руки починають тремтіти.

Моторошний погляд чорних провалів очей був пасткою. Пасткою, в яку міг потрапити будь-хто, хто не спромігся ґрунтовно підготуватися до походу на цвинтар.

Сьогодні такою безглуздою некроманткою виявилася сама Анна Барс.