Софія Чар - Факультет некромантії. Виживуть (не) всі, Софія Чар

Так, мовчуном принц ніколи не був і часом зривався. Але щоразу чув тільки звичайне: все буде добре, забудь, не думай.

Але втішати його ніхто не збирався.

– Паршиво, – промовила Анна і витягла ноги, максимально розслабившись. – Але ж ти не зовсім дурень, ти розумів, що своїми витівками його уваги не привернеш. Так може досить жити для нього, чи не хочеш спробувати почати жити для себе?

Здивовано моргнувши, Бастіан навіть злитися перестав, розгублено глянувши на жінку.

– Та я начебто весь цей час і жив собі…

Хмикнувши, Барс тільки хитнула головою і ляснула його по плечу, підвівшись з місця.

– Ні, ти жив для того, щоб привернути увагу батька, змусити його нарешті пригадати, що у нього є не лише четвертий принц, а й четвертий син. Твої витівки в академії, поза академією… Ти хоч раз справді думав, чим хотів би зайнятися насправді в майбутньому, чим захопитись, чому присвятити життя?

Збентежено наморщивши лоба, Бастіан трохи сповільнився, перш ніж невизначено знизати плечима. Заглядати всередину себе настільки глибоко хлопчина напевно ще не пробував і те, що він побачив там його неприємно вразило.

Вигляд приголомшеного хлопця трохи заспокоїв химеру. Раз почув, раз зрозумів, значить зможе зробити правильний вибір.

– Думай, Бастіан, думай. Але надвечір повернися до академії. Ти все ще мій студент і якщо ти знову вирішиш самовбитись – не напружуйся. Просто прийди до мене.

– І ви доб'єте? – усміхнувся хлопець, неохоче підвівшись із місця.

Картинно плеснувши в долоні, Барс вигнула брову.

– Як ти міг подумати? Милий, у нас підсобка ще й на половину не розібрана і я тобі обіцяю, після роботи там поганих думок у тебе поменшає, а бажання жити побільшає, – щедро пообіцяла вона і тільки накинула на голову капюшон.

Раз тут проблема була вирішена, варто було все ж таки поспішити до брата. Якщо він, звичайно, не забув, що сьогодні мав зустрічати улюблену сестричку.

Що сьогодні вона не дійде до брата, Барс зрозуміла ще на підході до академії. Вона витратила надто багато сил, щоб створити телепорт, тож вирішила зрізати дорогу, за що й поплатилася.

Перше, у чому переконалася Анна – Аттар справді друг Бастіана. Рудого дракона, котрий сновигав туди-сюди по мосту, Барс помітила ще з провулка. Вигляд цієї яскравої плями змусив жінку насупитися і прискорити крок.

Мало що могло статися.

Але хвилювалася вона дарма. Щойно побачив викладачку, хлопець кинувся до неї.

– Ви знайшли його?

І розгублений вираз обличчя цього хлопця, такий не схожий на його звичайну гордовиту маску, на мить змусив Барс посміхнутися. Так йому, гаденяті, й треба. Адже не тільки студенту викладачеві нерви робити.

– Живий, скоро повернеться. Можеш вийти назустріч. Якщо, звичайно, він кудись не зверне, – витримавши необхідну паузу, все ж таки відповіла жінка.

– Дякую… А, так, тут вам посильний просив передати.

Схаменувшись, дракон квапливо сунув некромантці порядком пом'ятий конверт, перш ніж швидким кроком попрямувати до провулка, з якого щойно з'явилася жінка.

Проводивши його поглядом, Анна не стримала смішка. А вона боялася, що не впорається. Ліванор, Моріон – студенти скрізь були однакові.

– Діти…

Похитавши головою, Анна звернула увагу на конверт. Простий білий конверт із щільного паперу зі стандартним адресним написом. Машинальне сканування щодо магічних пасток нічого не дало. Від листа трохи фонувало магією, але не настільки сильно, щоб насторожуватися.

– Що ще за нерішучий шанувальник, – пробурмотіла вона та рішуче зламала п'ятачок воску.

Шанувальник виявився не лише нерішучим, а й потайним. Дуже потайним. Магічний фон належав самописному перу. Досить безглуздий винахід, що потребував постійного напруженого та пильного контролю. У широкому вжитку воно так і не прижилося, але знайшло своїх шанувальників серед тих, хто хотів за будь-яку ціну приховати свій справжній почерк. Ті, хто страждали на нерозділене кохання й кляузники оцінили його, а ось Барс стикатися з ним доводилося не так вже й часто, тому вгадала в чому справа некромантка тільки на третьому рядку.

«Здрастуйте, леді Барс, визнана Леруа, у заміжжі сант Танар.

Не намагайтеся знайти мене, поки що не час. Може пізніше наша зустріч все ж таки відбудеться, але не зараз.

Повірте, я пишу вам із найкращими побажаннями, не приймайте мої слова в багнети. Я – ваш друг!

– Друг, у тебе, здається словесне нетримання… – перериваючи читання, хмикнула Анна.

Ця велемовна манера щось їй нагадала, але що саме некромантка згадати не змогла, тож знову повернулася до письма.

«Я дозволю собі проявити обурливу нетактовність і звернути вашу увагу на те, що відбувається між вами та вашим чоловіком. Здається, ви пробачили йому, адже так?

Леді, я беру на себе зухвалість повідомити вам, що ви робите помилку. Дуже велику помилку. Річ у тім, що Найстіель сант Танар прибув сюди не тільки заради вас і не з метою контролю перевірки академії.

Якщо ви хочете дізнатися більше – зверніться до Лу-Тін, відомої так само як і Лутінель. Вона може розповісти вам багато чого цікавого.

Безкорисливий Друг.»

Першої миті Барс просто не повірила своїм очам. Але повторне читання тексту нічого не дало. Не змінилися ні букви, ні сенсу. Сенс, котрий викликав у першу мить спалах лютого сказу, що змусив роздратовано зім'яти в долоні папір.

Хтось наважився засунути свій ніс у її особисті справи. Сунути ніс настільки ґрунтовно, що навіть не погребував шпигунством і це відверто бісило.

Переривчасто видихнувши, жінка різко розвернулася до поручнів моста, з силою стиснувши їх. Метал жалібно рипнув під надто сильною хваткою химери, але Анна цього ніби й не помітила.

– Я ж тобі руки вирву, паскуднику… – глухо промовила вона й на мить прикрила очі, намагаючись не слухати гидкого шепоту внутрішнього голосу.