Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь

вишенько та черешенько із коренем із сада,

Кажуть люди, що козаченько буде, — дівчинонька рада.

Хоть радій, не радій, то не буде брати,

Було б тобі з другими не жартовати.

ОЙ РОЗСЕРДИВСЯ МІЙ МИЛЕСЕНЬКИЙ

Ой розсердився мій милесенький

  Без причини на мене.

Сідлає коня вороненького

  Та й іде пріч від мене.

Ой і куди ж ти, мій милесенький,

  Від мене од’їжджаєш,

Ой кому ж мене, молоденькую,

  Та й кому ж оставляєш?

Ой коли б я знала, ой коли б відала,

  Відкіль милий іде,

Мостила б мости з зеленої трости,

  Сподівалася б милого в гості.

Боже мій милий, гори і долини

  Зровняй ровненько,

Щоб моєму милому та до самого дому

  Їхать било гладенько.

Луженьки шумлять, береженьки дзвенять,

  А травиця зеленіє.

Ой десь мій милий, голубонько сизий,

  Серденьком мліє.

Луженьки шумлять, береженьки дзвенять,

  А калина розцвітає.

Ой десь мій милий, голубонько сизий,

  З іншою розмовляє.

Ой коли б з такою, як ізо мною, —

  Поможи йому, Боже;

Коли з іншою, поганішою, —

  Розлучи його, Боже!

ЧЕРЕЗ ГОРУ ОРЕЛ ВОДУ НОСИТЬ

Через гору орел воду носить,

Дівчинонька козаченька просить:

— Козаченьку, ти соболю,

Возьми мене з собою,

Помандрую я із тобою.

— Ой дівчино, ти сухотонька моя,

А люди кажуть, що не будеш ти моя,

А люди кажуть, я й сам бачу,

Не раз й не два на день плачу

За тобою, дівчино моя.

— Ти за гору, мій милий, за гору,

А я тебе оченьками проводжу.

— Проводь, мила, оченьками,

Чорненькими бровоньками,

А умиваючи сльозоньками.

— Ой вернися, мій милий, вернися,

А єсть у мене мед і вино — напийся.

— Ой не буду вертатися, меду й вина пити,

Лучче б було не знатися,

Ніж тепер розстатися

Із тобою, дівчино моя.

Ой лучче б було не любиться,

Ніж тепер розлучиться.

— Ой не сама по саду ходила,

А миленького за рученьку водила.

А всі ягідки обірвала,

Миленького годувала.

Я думала, що мій буде,

Повік мене не забуде.

Козаченьку, ти отецький сину,

Казав же ти: «Тебе не покину»,

А тепер покидаєш,

Печаль серцю завдаваєш.

ЛЮБИЛИСЯ, КОХАЛИСЯ — ОБОЄ ХОРОШІ

Любилися, кохалися — обоє хороші,

А тепер розійшлися, як срібнії гроші.

Любилися, кохалися, і мати не знала,

А тепер розійшлися, як чорная хмара.

Любилися, кохалися, як зерно в горісі,

А тепер розійшлися, як галочки в лісі.

Ой по горі, горі пшениченьки ярі,

По тім боці долинонька — все луги та трави.

Я й сама не знаю, де мій милий дівся,

А чи його вовки з’їли, чи він утопився.

Якби ж його вовки з’їли, то б луги шуміли,

А якби його в степу вбили, то б трава пов’яла.

Ой якби він у дівчини, то б коні й іржали,

Ой якби він у шинкарки, то б брянчали чарки.

ТА ВЖЕ ТРЕТІЙ ВЕЧІР, ЯК Я ДІВЧИНУ БАЧИВ

Та вже третій вечір, як я дівчину бачив,

Ой казала, вийду, а тепер не виходить.

— Вийди, вийди, дівчино,

Потіш моє серце, рибчино.

— Ой рада б я вийти, так неволенька,

Не пускає мати, що я й молоденька,

Не пускає, не велить

З тобою, серденько, говорить,

Не пускає гуляти,

З тобою, серденько, стояти.

Якби я мав собі й орлові крила,

Взяв би я полинув, де прежняя мила;

Та сів би я у дворі,

Чи не вийшла б мила к мені.

Мила не виходить, мила не говорить,

Сидить край віконця, слова не промовить.

— Промов, мила, словечко,

Як нас любилося двоєчко,

Як ми любилися та й не побралися,

Слави, поговору ми обоє набралися.

Була слава й поговір,

Ти не моя, мила, я не твій.

— Ой ходім, милий, до Божого дому,

Помолімся, милий, Святому престолу.

Нехай зв’яже піп руки,

Щоб не було, милий, розлуки;

Нехай зв’яже руки нам,

То тоді заціпить ворогам.

НЕ ХОДИ, КОЗАЧЕ, ПОНАД БЕРЕГАМИ

— Не ходи, козаче, понад берегами

Да не суши серденька чорними бровами.

— Чорні брови маю, да й не оженюся,

Хіба пойду до річечки да й утоплюся.

— Не топись, козачр, бо душу загубиш,

Ходім повінчаймось, коли вірно любиш.

Ой пошли вони вінчаться — нема попа дома:

— Чи моє нещастя, чи твоя недоля?

За твої рушнички, а за мої гроші

Ходім повінчаймось, — обоє хороші.

Ой запрягай, хлопку, коня вороного,

Да поїдем вінчаться до попа чужого.

Ой їхали поле й їхали другеє,

На третє з’їхали, — став кінь спотикаться…

— Вернись, моє серденько, не будем вінчаться.

Зацвів козак рожиною, дівка калиною,

Розійшлися вони чорною хмариною.

ОЙ ХОДЖУ Я, БЛУДЖУ ТЕМНЕНЬКОЇ НОЧІ

— Ой ходжу я, блуджу темненької ночі,

Не сплять мої очі ні вдень, ні вночі,

За тобой, мій милий, за тобою плачучи.

— Дай мені, Боже, орловії крила,

Орловії крила, солов’їнії очі,

Трепену, полину хоть темної ночі.

Ой сяду я, паду в вишневому саду,

Чи не вийде мила к мені на пораду.

Аж миленька виходить і словесно говорить:

— Соколе мій ясний і мій милий прекрасний,

Який ти уродився у світі безщасний!

Що у полі билина та без вітра шатається.

— Найменшая птичка собі пару має,

А мені, молодому, пароньки немає.

Ой тільки мені пари, та що очиці карі,

Тільки до любови, що чорнії брови.