Олеся Лис - Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис

А поки ошелешено кліпаю очима, він виходить з кімнати.

Намагаюсь спати, але сон не йде. Це й не дивно, після пережитого стресу. І я зовсім не впевнена, наскільки він пережитий — здається живу у ньому нескінченно довго. В цьому стані постійного стресу та напруги. Коли просто хочеться видихнути, заплющити осі й заснути, забути, відсторонитись від усього довкола.

Краплі, які прописав лікар, зараз би стали в нагоді, але мені ліньки вставати, і я починаю заспокоюватися звичним способом, тобто аналізуючи ситуацію.

Є велика ймовірність, що граф мені таки повірив, і хвилюватись немає причин. З іншого боку, якщо мене знову запроторять у божевільню — там є електрошок і, можливо, не факт, але можливо, я потраплю назад додому. Я в плюсах з обох сторін… сумнівних плюсах, але точно не в мінусах.

Але Гленн… Без мене його не врятувати, і граф це знає. Навіть якщо брешу, то краще слабка надія, ніж зовсім ніякої. Навряд чи він відмовиться від неї, тобто мене.

Друге питання — де шукати камінь. Якби я була стародавнім мудрим друїдом, тобто драодом, де б сховала могутній артефакт, що в недобрих руках здатен підкорити Всесвіт?

Здається, про цих драодів я читала зовсім недавно в легендах, просто не звернула уваги. У легендах, зазвичай, ховається частина правди. От і подивимося, наскільки велика ця частина.

Ця думка не дає спокою, я встаю з ліжка і прямую до столу. Востаннє цю книгу бачила саме там, і навіть точно пам'ятаю, де залишила перед приходом графа. Але ні на столі, ні на тумбі, ні навіть у кріслі її не знаходжу. Навіть заглядаю під стіл, під крісло та під ліжко, перебираю підручники й зошити. І все безрезультатно. Легенд немає, ніби ніколи не було. Куди вони могли подітися? Може, Ліна перенесла в інше місце? Або віднесла в бібліотеку?

Є в мене одна не зовсім хороша риса — якщо щось вб'ю собі в голову, не заспокоюся, доки не зроблю. Швиденько накидаю поверх нічної сорочки м’який халат, туго затягую пояс, щоб не розлітався під час ходьби, і обережно виглядаю в коридор.

У цей час доби в замку тихо й безлюдно. Маленькі круглі світильники під стелею слабко освітлюють коридор. По стінах час від часу пробігають іскристі аладиси, схожі в темряві на невелике бенгальські вогники.

Виходжу зі своєї кімнати та акуратно прикриваю двері. Сподіваюся, Ліна не прокинеться і не налякає весь замок, шукаючи мене.

Дорогу до бібліотеки можу знайти навіть із заплющеними очима. За цей короткий час я там настільки частий гість, що буквально вивчила кожен скрип мостин, кожен сходовий марш, навіть випуклості та вгини на тинькованих стінах. Мої блукання займають максимум кілька хвилин, і ось я вже стою посеред читального залу.

***

Теодор

― Ось і вся історія... Ти коли-небудь чув про таке?

Ріган відкидається на спинку крісла. Задумливо відпиває бурштиновий напій з невисокої товстостінної склянки. 

― Не те щоб чув… ― калатає склянкою. Задумливо вдивляється в її глибину.

Я б теж з радістю промочив горло, але хочу мати гострий розум.

― А що?

― У Аквіланії є поширена легенда… 

Суплюсь. Сусіди з півдня мені не дуже до вподоби. Хоч зараз між нами мир, але ще кілька століть тому вони нахабно намагались вдертись до нас та насадити свої порядки. 

― Я почув її від місцевого. Найманця, що воював на нашій стороні. Йому було сумно, самотньо, сім’я далеко, от він і розповів…

― Що саме?

― Якщо коротко: жили колись двоє закоханих, Ровена й Трістан. Ровена захворіла й померла, але Трістан провів ритуал та виторгував у Ніамана життя коханої…

Морщусь, наче на язик потрапила гілочка полину. Ніаманам поклоняються аквіланці, називають їх Древніми. Хоча насправді вони загарбники й вбивці. А аквіланці ― бовдури, що відреклись від власної релігії та предків. 

― Це ж лише їхні пусті легенди. Впевнений, розпущені самими ніаманами, щоб усі бачили які вони всемогутні. Ніхто ще не вертався з потойбіччя. Навіть богам це не під силу. 

― Ти слухай далі. Ровена повернулась. Але інша… Зовні така сама, а всередині. Вона не пам’ятала нічого. Й більше не кохала Трістана. Загалом історія закінчилась трагічно. 

― І ти хочеш сказати…

― Не хочу. Ти спитав, чи я щось чув. Я відповів. 

― Тобто Куінкей міг вбити Еванжеліну. Але як тоді з’явилась Женя. Якщо лікар бавиться з забороненими ритуалами, то це зрада!

― Гадаю, ми цього не дізнаємось. Зрештою, це лише легенда. І як лікар, я все ж наполягаю на стані амнезії і фуги… 

Я розумію, що він правий. Але нутром чую ― не все так просто. Хіба здатна людина в стані фуги вигадати цілий світ. Устрій, все до найменших дрібниць. Женя не збивалась, не задумувалась над словами. Розповідала, наче той дивний світ Земля існує. І її крана існує. Без королів, без графів, без магії. 

Я бачив її очі, її тремтячі долоні, зблідлі закушені губи. Кожне слово було просякнуте болем й сумом. Вона тужить за домом, за своїм життям. Так неможливо вдавати.  І хоч повірити важко. Але я вірю. 

І Ріган це розуміє. Читає по моєму обличчю. Ми стільки років пліч-о-пліч, що вивчили одне одного як відкриту книгу. 

― Зрештою, не має різниці в що вірить вона, і в що віриш ти, ― оголошує. ― Якою б не була правда, але твоя… м-м-м… Женя тут. З тобою. І це найголовніше. 

― Вона хоче додому, ― кулаки мимоволі стискаються. 

Тільки зараз розумію, наскільки ця думка болюча. Просто нестерпна. 

― Тоді зроби так, щоб вона захотіла залишитись тут. Все одно назад дороги немає… 

Але вона є. Камінь Міана… Впевнений, що Женя здогадається, як використати його на свою користь. Вона досить кмітлива, й розумна. Та раціональне зерно в словах Рігана є. Я мушу зробити все, щоб вона з голови викинула думки про повернення. Занадто сильно вона потрібна мені. Нам. А ми, впевнений, їй. Інакше б її так не тягнуло до хлопців. Вона їх любить. І полюбить мене. Я зроблю для цього все можливе. Бо, здається, вже давно не уявляю своє життя без неї. З того самого моменту, як вона поглянула на мене своїми дивовижними, золотистими очима. І наче викарбувала тавро на моєму серці.