Олеся Лис - Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис

Розділ 20

Голос тремтить від хвилювання, насилу виштовхую слова. Але не можна все життя ховатися, ховатися і вмирати від страху. Я чужа в цьому світі, і, попри приголомшливе виправдання, все одно не схожа на місцеву жительку. Не все виправдовується амнезією та фугою. Рано чи пізно у навколишніх з’являться підозри. Здається, лікар вже почав дещо підозрювати. Він якраз-таки цілком ознайомлений з усіма можливими симптомами.

Раніше було байдуже, ким мене вважає Емерей (після того, як впевнилась, що не допоможе знайти дорогу в мій світ). Але зараз усе змінилось. Ритуал із каменем має провести нащадок Регладуїна, а я хоч і є такою із суто фізіологічного погляду, проте душа в мене чужа. Емерей повинен знати та розуміти ― є певна ймовірність того, що ритуал не спрацює. Навіть якщо зізнання стане приводом знову запроторити мене в божевільню.

— Ти спочатку розкажи. А вірити чи ні, я вже якось сам вирішу.

Тяжко зітхаю і приймаюсь за безпечнішу тему.

— Я згадала, чому Еванжеліна тобі відмовила, — навмисно говорю про себе від третьої особи. — Її зять програв всі статки й маєток у покер. Хендрік викупив боргові розписки Лейтона і зажадав за них Еванжеліну. Очевидно, що він звідкись дізнався про її таємницю.

— Чому не попросила у мене допомоги? — дивиться з докором.

Хитаю головою.

— Вона намагалася, писала тобі записку, але про це дізнався Лейтон і жорстоко її покарав.

Цей момент згадую з тремтінням. Нудота підкочує горлом, наче він знову притискається своїм огидним ротом до мене. Щока починає горіти й пульсувати.

— До того ж він шантажував її, погрожуючи, що сестра та племінники можуть опинитися на вулиці, бо дім заберуть за борги. Але Еванжеліна все одно хотіла допомогти Гленну, і вирішила, що як тільки дістанеться каменю, загадає своє бажання, а не Хендріка.

— Дуже цікаво, — криво посміхається. — А де камінь не згадала?

— На жаль, ні, — сумно хитаю головою. — Але не це головна проблема.

— А яка?

Нервово заламую пальці. Зберігати це в секреті не маю права, адже йдеться про здоров'я Гленна.

Серце просто вискакує з грудей, у горлі знову здіймається нудота, але цього разу вже від хвилювання.

— Те, що я зараз скажу, звучить неймовірно і неправдоподібно, але, тим не менше, я не брешу.

Хапаю склянку з тумби, роблю ковток — в роті пересохло від хвилювання. Руки тремтить, і зуби злегка цокають, натикаючись на краї скла.

— Мене звуть Женя, Євгенія Ліневич.

— Ева, це стан фуги… — починає граф.

— Не перебивай мене, будь ласка — скидаю долоні. — Мені дуже важко це розповідати.

Заплющую очі, ніби це може допомогти мені набратися сміливості, і нарешті промовити заповітні і такі страшні слова. Набираю повітря в груди.

— Я з іншого світу.

Відкриваю спочатку одне око, потім друге. Граф спокійно дивиться на мене. Хм, не такої реакції я чекала…

— Ти мені не віриш?

Теодор сумно зітхає, бере мене за руку, заспокійливо погладжуючи тильну сторону долоні.

— Ева, лікар сказав...

— Я знаю, що сказав лікар, — хитаю головою.

Намагаюсь не звертати уваги на приємні мурашки, що пробігають хребтом від цього заспокійливого жесту.

— Він не правий. Можеш запитати Рігана, думаю, він почав здогадуватися, що зі мною не все гаразд...

— Добре. Як скажеш…

Тон настільки поблажливий, що хочеться заскрипіти зубами.

Роздратовано вириваю свою руку і зчіплюю пальці в замок.

— Теодор, зрозумій, якщо я не нащадок Регладуїна, якщо в мене чужа душа, камінь може не виконати бажання!

— Але ж ти його нащадок?!

— Фізично так, це тіло належить до його роду. Але душа, Теодоре, моя душа моя...

— Фуга…

— Яка в біса фуга! — від роздратування закочую очі. — Тобі важко повірити, я розумію. Уяви, як мені було, коли побачила в дзеркалі не своє відображення, коли зрозуміла, що в чужому тілі, в чужому світі. Проте, — зітхаю безсило, махаю рукою. — Ви й самі бачили мою реакцію, що тут казати…

— Як таке можливо?

— Я не знаю. Можу сказати одне – ще місяць тому я не підозрювала про інші світи.

— Про які світи? Про що ти говориш?

— Тео, я з іншого світу. У моєму світі немає країни під назвою Вініконія. Є Англія, Іспанія, Франція, Шотландія та багато інших. Але Вініконії немає. Немає материка Іберія, драодів немає, і чарівних артефактів. У моєму світі не їздять на каретах, не носять корсети, лікарі не сканують організм за допомогою рук і цілительських здібностей. У моєму світі взагалі магії немає! Він називається Земля! Не Ласфарія! Сім континентів, майже дві сотні країн. Я живу в Україні…

Замовкаю і переводжу подих. Обличчя Теодора застигло наче кам'яна маска. На ньому неможливо прочитати жодної емоції.

— Скажи щось… — не витримую, відводжу погляд, дивлюсь на свої тремтячі долоні. — Не мовчи, будь ласка…

— Я не знаю що сказати. Поки не знаю…

Кусаю губу майже до крові, стримуючи поспішні запитання. Невже не повірив, невже порахував вигадки чи хворобою, невже мене відправлять назад до психлікарні?

— Все буде добре, — нарешті видає, обхоплює моє підборіддя пальцями і змушує подивитись в очі. — Мені просто треба подумати… Нічого не бійся, я тебе образити не дам. Віриш?

Обережно киваю. Його "все буде добре" можна сприймати по-різному. Або дійсно мені повірив і думатиме, як розв'язати проблему. Або зараз швиденько пише листа, і через деякий час добрі люди в білих халатах відведуть мене в будинок з м'якими стінами.

— Лягай спати, Ево. Я покличу Ліну, вона буде з тобою.

— Ліна не потрібна. Хай відпочиває. Я сама… Тільки… — згадую свого недавнього гостя, який любить провідувати, поки сплю. — Просто залиш нічник, будь ласка…

— Гаразд, — киває. А потім раптово нахиляється та цілує в лоб. Як маленьку дитину. — Добраніч... Женіа.

Моє справжнє ім'я в його устах звучить дивно та по-чужому. Навіть не знаю, що дивує більше: воно чи поцілунок.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍