Вікторія Хорошилова - Новий світ. Провидиця, Вікторія Хорошилова

— Можливо, і не настільки ранній, якщо ви кажете, вона народилася там.

— Док, їй лише двадцять три! Вона була навіть для того світу дитиною, нехай розумною і відповідальною, але дитиною! Їй довелося дорослішати занадто рано і занадто швидко. Малятку довелося забути, що таке дитинство просто тому, що вона втратила сім'ю в ранньому віці і її виховувала самотня бабуся. Якій і фізично, і морально було важко. Навіть наших дітей ми не змушуємо працювати на межі повноліття. А вона, мало того що працювати почала, так ще й знає як дім вести! Моя дружина вчилася цього вже після нашого весілля. І то, тільки тому, що їй цього захотілося. А тут дитина, яка ще в іграшки повинна грати, готує як профі з ресторану. І заявляє, я просто прочитала рецепт!

— І що в цьому поганого? — моє тихе хрипке запитання через силу.

— Ну, люба, твого батька просто по іншому виховали. І на його думку, ти маєш ляльками цікавитися, а не готуванням.

Мене нарешті переклали на носилки і швидко понесли. А поки мене несуть, думаю собі — які ляльки, якщо їх удома ніколи не було.

— Будуть, — буркнув батько.

— Я це вголос сказала?

— Так.

— Той чоловік, хотів чимось торгувати і розплачувався діамантами.

— Уже не торгуватиме, він мертвий. Його водія ми взяли і його подільників теж. І скоро цей прохід закриється.

— Це добре, — сказала ледь чутно і провалилася в темряву.

До тями приходила важко, мене нудило, і все тіло боліло. Поруч щось гидко пищало і сильно хотілося пити. Повіки, як і все тіло, було наче свинцем налито і я не могла поворухнутися.

— Вона прокинулася, — почула поруч.

Мені в рот влили якусь солодко-гірку тягучу рідину. Вона вогнем пройшлася по тілу, і я змогла розплющити очі й трохи поворухнутися. Тепер мені піднесли іншу склянку зі знайомим гірким запахом і насичено зеленим кольором. Довелося випити цю мікстуру, на подив у сон хилити відразу не почало, і я змогла озирнутися. Це мама поїла мене мікстурами, а поруч було ще двоє лікарів, чоловік і жінка.

— Усе буде добре, моя люба, — проворкувала мама і поцілувала мене в лоб. — Операція вже була, ти просто важко перенесла наркоз і кілька днів не приходила до тями. Тепер усе буде добре. Ти зараз заснеш і прокинешся вже в більш хорошому стані і бадьорою.

Коли прокинулася, одразу побачила батька, а потім дідуся. І судячи з їхнього стану, вони трохи посварилися. Батько показав мені красиву ляльку, повністю ганчір'яну. Матеріал був дуже приємним на дотик, а обличчя було вишите дуже майстерно. Таку навіть дорослому приємно отримати. На ляльці була проста сукня, і вона абсолютно вся була м'яка. Сукня у ляльки була глибокого зеленого відтінку. Притиснула до себе подарунок і погладила по ниточках волосся. Батько з викликом подивився на дідуся. Той тільки сумно зітхнув.

— Про що сперечалися?

— Щодо тебе, — сказав знехотя батько — Мій батько хоче, щоб ти поїхала в академію. Я проти, так у тебе не буде нормального дитинства.

— В академію ще ж не завтра?

— Через місяць, — дідусь відповів хрипло. — Дивлячись на тебе зараз, розумію, що скоріше за все мій син має рацію. Ти дитина, якій потрібне нормальне дитинство.

— І чим погано, що я тренуватимуся і розвиватиму свій дар уже зараз? Навіть у цьому світі діти рано починають займатися спортом професійно і гарують як дорослі. Мене гарувати ніхто не змушує. Просто професійний підхід до тренувань і заняття з розкриття дару. Ну і школу ніхто не відміняв. А решту часу я типу вільна.

Батько з дідусем переглянулися, а я, важко зітхнувши, сказала:

— Тільки початкова школа тут, а в мене вже мозок плавиться. Хоча там, школу я цілком нормально закінчила з хорошими оцінками. І раз ви дорослі, боюся питати, скільки вам років, то скажіть, що у вашому розумінні дитинство?

Дорослі задумалися. А їм ще запитання підкинула:

— Дитинство це ж не цілодобове неробство і веселощі?

— Ні, рідна, — сказав батько. — Гарне запитання ти поставила, навіть не знаю, що тобі відповісти. Просто згадую дитинство хлопців, вони багато гуляли, гралися, пустували. Так, вчилися в школі, часом так погано вчилися, що доводилося сидіти поруч, допомагаючи збирати їхню увагу до купи і зосереджуватися на завданнях.

— Виходячи з твоїх міркувань, сину, можу сказати, що в академії її дитинство не закінчиться.

— Так, але там не буде нас із Маїтою!

— Ну, ви можете на вихідних мене забирати? Просто у вас робота і за мною доглядати нікому. Алекс теж до школи ходить, до того ж він там на весь навчальний рік.

Тато зморщився і знехотя сказав:

— Будемо забирати тебе в п'ятницю і в неділю ввечері повертати.

Я посміхнулася його відповіді і запитала:

— Як Алекс?

— Як побитий собака, — з кривою посмішкою сказав дідусь. — Тужить за тобою і не розуміє сам себе. Непросто вам буде.

Хлопця до мене пустили вже наступного дня. Він дбайливо взяв мене за руку, з тугою зазирнув в очі. Трохи дивно подивився на ляльку.

— Тато подарував, спробуй який матеріал!

— Оу, — йому вочевидь сподобалося, бо ляльку м'яли ми вже вдвох.

— Як у тебе справи?

Хлопець якось зніяковів, злегка почервонів і залишив ляльку в спокої.

— Навіть не знаю, що тобі відповісти. Переживав за тебе, мені повідомили, що з тобою було, коли тебе вже прооперували. А потім не пускали до тебе. Мені соромно, що я веселився з друзями, поки ти була в небезпеці.

— Не кажи дурниць. Ти не знаєш, коли мене звідси випустять, тут нудно.

— Мені сказали, що вже завтра. Погуляємо?

— Так!

Ми говорили про різні дурниці, і коли Алекс пішов, я зрозуміла, що він бачить у мені саме дівчину, а не дитину. Я йому подобаюся! Це окрилило, рівно до моменту, коли я згадала свій вік і скільки тут живуть і коли дорослішають. Хотілося розревітися і повити в голос.

— І чого ми засмутилися? — почула запитання від матері.