Павло Коломієць - Невідоме Розстріляне Відродження

І в землю западав… Пройшла від тирсою степів Війни важко хода. А плуг лежав в масній землі, А плуг людини ждав… Вона прийшла, прийшла з степів, Із чорної землі… Прийшла весна, а навесні Летіли журавлі. До плуга руки простяглись, – Не руки – мозолі. І плуг пішов углиб навскіс, У чорнозем, в тепло… І плуг людині показав, Де щастя джерело: У глибині, у теплоті Зернятко проросло… Дві квітки
Усе раділо там. Шляхи і перелоги Нектар ранкових рос у захваті пили. І тільки у степу, в пилюці край дороги, Забуті усіма, волошка дві цвіли… Не бачив їх ніхто. Покриті пилюгою, Журилися вони під чобітьми людей, Лиш вітер уночі болючі рани гоїв І лагідно тулив до люблячих грудей. Ударив грім. Пройшли грози громохкі коні, Дощі обмили степ і жито на горбі… А ранком у степу на радісному лоні Всміхнулись до людей дві квітки голубі. І сором тих узяв, що, мимо часто йдучи, Не бачили квіток. Була в тому печаль, Іронія сумна і біль життя пекучий: Цвітучого в тіні ніхто не поміча… Земля моя…
Широка даль, широкий степ! — Він зве мене, як синя казка, І в серці радістю росте До всього радісного ласка.