Павло Коломієць - Невідоме Розстріляне Відродження

І ось схилилася із неба Веселка райдужним крилом… Щасливий я, бо що ще треба Щоб серце радістю цвіло? Цвітіть, серця! У громовиці Шукайте сили і снаги… Щоб нас веселки і жар-птиці Вели в рожеві береги. Зимовий вечір
У поле глянеш од порога І в серці музика росте: Пливе зоря золоторога Небесним морем в синій степ… А там сніги небесну рану Тамують свіжістю і сном… Зоря згубила шаль рум’яну На стежку під моїм вікном. І в фіалковому просторі, Де вітер лагідно шумить, Хтось засвітив свічада-зорі, Сипнувши щедро їх в блакить. А явори, від вітру п’яні, Поснули всі блакитним сном, Зоря згубила шаль рум’яну На стежку під моїм вікном. Балада про плуг
Він у землі лежав здавна, Урослий в надра лук, Він ждав когось, когось він звав, Цей заржавілий плуг… І вітер брязкіт ніс кругом: «Де мій одвічний плуг?» Пройшли літа, пройшли вітри Блакитним туманом… То ж скільки він в землі лежав? Ніхто не знав… Давно… І кров людську з боїв в степу Він пив, немов вино. І більше, дужче все ржавів